Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

можливості її зрадити. А ще в Корані написано, що одружуватися треба з тими жінками, які тобі приємні, хоч таких буде аж чотири, або з тими, якими оволоділи мої руки, тому я маю право взяти в свій дім іще не одну жінку!

– У такому разі ти будеш вчиняти несправедливо щодо всіх своїх жінок, бо змусиш усіх їх страждати і ревнувати тебе одна до одної, тому краще живи з одною! – вигукнула Ярина, чим вельми спантеличила Аяза, практично процитувавши Коран,[41] який навряд чи читала.

– Краще ходімо, я відведу тебе в твою кімнату! – буркнув Аяз.

Коли Аяз і Ярина вийшли, Ільназ деякий час мовчала, а потім мовила до невістки:

– Мені соромно перед тобою, Гюльнур, що мій син так учинив.

– Хіба в цьому є твоя вина, матінко? Це рішення мого чоловіка, і ми з тобою не маємо права його оскаржувати чи обговорювати! – покірливо відповіла молода жінка.

– Та як ти можеш так спокійно до цього ставитися? – здивувалася Ільназ. – Ніколи ще не бачила такої нахабної і гордовитої рабині! Вона навіть не вклонилася тобі, законній дружині і господині!

Гюльнур промовчала, ретельно приховуючи свої почуття.

– Я дуже сподіваюся, що невдовзі ця дівка набридне Аязові і він її позбудеться! – вигукнула Ільназ, подумавши: «Якщо я не випереджу його! Аллаху, пошли мені терпіння!»

Розділ 14
Хвороба пана Станіслава

З роками всі пристрасті вмирають; тільки себелюбство ніколи не вмирає.

Вольтер

Коли Ярема прибув у Березань, то застав діда дуже хворим – змарнілий Станіслав лежав у ліжку, підпертий із усіх боків подушками. Він помітно постарів і схуд, зникли його молодцюватість і пустотливі вогники в очах. Але тільки-но він побачив онука, то миттєво розквітнув, мов дівка на виданні.

– Онучку! Господи! Уже й не чекав, що ти приїдеш до мене, нещасного, – вигукнув старий, з подивом оглядаючи змужнілого Ярему. – Дай я тебе обніму! Боже, як ти змужнів! Викапаний батько! – розчулено говорив він, простягаючи до онука руки.

– Я на покійну маму схожий, – відрізав Ярема, сідаючи в ногах ліжка й уникаючи дідових обіймів.

– Мені взагалі-то видніше, – огризнувся дід. – А де Ярина і Петро?

– Хрещений вирішив, що я приїду лише сам – він не хоче залишати Ярину. І я не говорив сестрі, що ти захворів, щоб не засмучувати її.

– Мабуть, вона досі сердиться на мене? – вкрадливо спитав Станіслав.

– Ні, вже не сердиться.

– Тоді чому ж не повернулася до мене жити?

– Тому що у глухому зимівнику знайшла людей, для яких стала дочкою і які люблять її, – відповів Ярема.

– Ти, Яремочко, прости мене, дурня старого, за минуле, – заторохтів Станіслав, скривившись від цих слів. – Хто ж знав, що Маланка, стерво мерзенне, убити вас хоче – вона ж призналася мені, вимолюючи своєму коханчику життя, що давно вирішила від вас позбутися, щоб спадщина тільки їй дісталася. Вона гадала, що обдурить мене, збрехавши, що ви начебто з дому на Низ утекли. З тобою все зрозуміло – схотілося пригод на свою голову. Але навіщо тікати Яринці, дівчинці, на Січ? Я по дурості своїй розлютився, вирішивши, що ви обоє з жиру казитеся, але потім усе зрозумів. Тож пробач мені! – зі щирим каяттям сказав він, жалібно дивлячись на онука.

Таке смирення дещо розчулило Ярему, але пригадалися всі заподіяні дідом образи, і він насупився, зі сумнівом дивлячись на нього.

– Не дивись на мене так, Яремонько! Я вже двічі пошкодував, що зв’язався з цією шльондрою! Добре, що повісилася, бо я б з неї лика надер! – зло промовив Станіслав.

– Діду, май совість! – обурено вигукнув хлопець. – Про небіжчиків погано не говорять, тим більше, що це ви її до самогубства довели!

– А так їй і треба! Подохла, як і жила – грішницею! Я її підібрав, причепурив, пестив і плекав, а вона… Та грець із нею, з дурепою! Краще розкажи мені про внучку! Адже Ярина вже зовсім доросла і красунею стала, а живе в злиднях і глушині. Яремо, її треба перевезти сюди, до мене, і ти мені маєш у цьому допомогти! А сам ти що далі збираєшся робити? З Петром на Січі жити чи як? – настирливо допитувався дід.

Ярема не встиг відповісти – рипнули двері, і хтось увійшов до кімнати. Хлопець озирнувся і мимоволі отетерів – на порозі стояла… Маланка. «Ах, ні! Це ж Люба! – уторопав Ярема. – Боже, як же вона на матір схожа!» Дійсно, за ці роки пухкенька Люба перетворилася з гидкого каченяти на справжню красуню: вона витягнулася, набула граціозності, а риси її обличчя принаджували. Не змінився лише погляд – як і в дитинстві, її блакитні очі дивилися лагідно і соромливо. А нині ці ясні очі засяяли від радості, і якби Ярема був досвідченішим, то прочитав би у них палке кохання. Люба завмерла на порозі, не зводячи з нього очей. А Ярема занадто квапливо підійшов до неї привітатися. Обоє дивилися одне на одного і мовчали.

– Здрастуй, Любочко, – нарешті вимовив Ярема. Люба почервоніла, опустила голову, але опанувала себе і пробелькотіла: «Здрастуй».

Станіслав уважно спостерігав за ними, тому одразу помітив і дивне збентеження Люби, і певну розгубленість Яреми. Старий шкарбун одразу все второпав і ледь стримався, щоб не потерти руки, але схаменувся, зробив нещасне обличчя і неголосно кашлянув.

Люба знову почервоніла, підійшла до вітчима, присіла на край ліжка і, застеливши йому груди серветкою, почала годувати його з ложечки, наче дитя. А Ярема став у головах із протилежного боку ліжка, бо звідси йому було краще видно дівчину.

– Господи, якби не доброта і турбота Любочки, я вже помер би! – гірко вигукнув Станіслав, проковтнувши кілька ложок страви з неймовірним, як на тяжко хвору людину, апетитом. – Вона ночами біля мене сиділа, коли мені було особливо зле! Я вже мовчу про те, що тільки завдяки їй Яринка живою залишилася – за це весь свій вік їй вдячний буду! Ти, Яремо, моли Бога за її здоров’я, бо така красуня, як вона, не кинула мене, старого і недужого!

– А яка в тебе недуга, діду?

– Серце, – заскиглив Станіслав. – Як стану на ноги, так одразу в мене у голові паморочиться і в грудях коле!

– А