Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Ярина прискорила крок, щоб швидше минути скупчення кибиток, які стояли групами по кілька штук. Дівчина вже знала, що одна сім’я володіє кількома кибитками: в одній живе голова родини з дружинами, в іншій – діти. А слуги і раби завжди жили і спали на вулиці у будь-яку погоду, навіть узимку. Частина улусників жила заможно, але все їхнє багатство складалося з худоби, і якщо нападав мор або ставалася крадіжка, то це було рівнозначне розоренню. А більшість улусників перебивалися, як могли, харчуючись в основному просом, ячменем, молочними продуктами й тим, що вдалося вполювати. А деякі жили в страхітливих злиднях, майже голодуючи.
Назустріч Ярині йшли дві татарки і шанобливо вклонилися – улусом давно пішла чутка, що у мурзи завелася наложниця, у якій він душі не чує. «З рабинь я потрапила в господині», – невесело усміхнувшись, подумала дівчина, чемно кивнувши у відповідь. Довгенько проблукавши, Ярина повернулася в улус.
Наступного ранку Аяз виїхав до Феррах-Кермена, залишивши улус під опікою Бійтеміра. Яринку він віз у маленькій кибитці: стояла пізня осінь, хоч і суха, але холодна, і на неосяжних степових рівнинах дув пронизливий вітер, тому Аяз побоювався, що верхи вона застудиться.
Сам мурза зі своїми нукерами спали на землі, на підбитих повстю чепраках, підклавши під голови сідла. Вкладалися спати голяка, загорнувшись лише в овчинні кожухи. А свої шкіряні накидки від дощу натягували на прути, уткнуті в землю на манер маленького намету. Вранці швидко схоплювалися, одягалися, сідлали коней і починали скакати навколо місця ночівлі, розігріваючи рухом і себе, і тварин. Уперше побачивши, як Аяз ось так вкладається спати, Ярина здивувалася і навіть запитала, чи не холодно йому? Але Аяз, поблажливо всміхнувшись, пояснив, що всі татарські воїни так ночують у походах, і до цього хлопчиків привчають з дитинства. Сам він звикав до таких ночівель із семирічного віку.
На третій день їхньої подорожі показалися могутні стіни, бастіони і двадцять веж цитаделі фортеці Ор-Капу, воріт Кримського ханства – ніхто з мандрівників не міг її оминути, оскільки через неї проходили всі степові шляхи. Цю неприступну твердиню оточував глибокий і широкий рів, викладений каменем, і потрапити до неї можна було через єдині ворота з північного боку.
За фортецею розкинувся Феррах-Кермен. Від Ор-Капу до нього вела дорога, уздовж якої розташувалося безліч торгових лавок, був побудований один хан[40] і невелика громадська лазня. Яринка з цікавістю витріщалися на всі боки – крім Березані, вона не бачила міст, та ще й мусульманських. Місто, збудоване посеред степу на піщаному ґрунті, не мало садів, від чого здавалося похмурим і сірим, влітку знемагало від палючої спеки, а взимку здригалося від крижаних вітрів. Зате над одноповерховими, критими дерном або очеретом і в основній своїй масі убогими будиночками городян вивищувалося близько дванадцяти мінаретів мечетей. Більшість міських обивателів животіла в злиднях і смерділа коров’ячим кізяком, який був основним паливом і подостатком продавався на місцевому ринку.
Подвір’я Аяза було огороджено високими стінами, а ось сам будинок був витонченим, двоповерховим. Вийшовши з кибитки, Яринка окинула дім поглядом – другий поверх виступав над першим, підтримуваний дерев’яними стовпами, створюючи відкриту веранду, прямокутні вікна були невеликі й вузькі, а на першому поверсі – заґратовані.
– Чому зупинилася, господине моя? – запитав Аяз, підходячи до неї і беручи за руку. – Ходімо! – і повів дівчину в дім.
Вони прийшли у невелику, вочевидь парадну кімнату. Праворуч від дверей у стіні був влаштований камін у формі напівкруглої ніші з виступаючим ажурним козирком, і в ньому весело тріщали дрова. Уздовж інших стін тяглися дивани, застелені килимами і різнокольоровими подушками з чохлами з сатину й оксамиту, а підлогу теж вкривали килими з вигадливими візерунками. Більше ніяких меблів у кімнаті не було. Стіни були покриті яскравим, витонченим розписом, і в їх товщі були влаштовані невеликі шафи, наповнені красивим посудом. Це все оздоблення одразу підказало Яринці, що хазяйка цього дому – жінка і має вишуканий смак.
І справді, назустріч Аязові кинулася літня жінка й почала радісно його обнімати. А віддалік, не сміючи заважати, стояла друга, молода і вродлива. Та така вродлива, що Ярина мимоволі замилувалася нею. Тому й помітила, що незнайомка при надії. Жінка теж не менш уважно її розглядала, і в її погляді не було неприязні, а тільки цікавість. Ярина зрозуміла, що старша жінка – це мати Аяза. Але ось хто та, інша?
Тут мати мурзи помітила Яринку, уважно оглянула і щось запитала у сина. Аяз криво всміхнувся і відповів матері таким тоном, що та почала йому обурено докоряти. З подивом Яринка побачила, як молода жінка зблідла, а її гарненьке личко спотворилося від страждання, але вона опанувала себе – ні Аяз, ні його мати не встигли нічого помітити.
– Ярино, – покликав Аяз, і дівчина боязко підійшла до нього. – Це моя мати – Ільназ-султані, дочка покійного хана Газі Ґерая. А це, – він вказав на молоду жінку, – моя дружина, Гюльнур.
Ярина з жахом на нього подивилася, перевела погляд на Ільназ, а потім зустрілася поглядом із Гюльнур. «О Боже!» – прошепотіла дівчина, але зрозумів її тільки Аяз. Мурза всміхнувся і шепнув: «Вклонися». Яринка машинально вклонилася його матері, забувши поклонитися дружині. А Аяз щось спокійно сказав Гюльнур, а потім узяв Ярину за руку і повів всередину будинку. Дівчина покірно йшла за ним, але тільки-но вони опинилися самі, гнівно запитала:
– Чому ти мені не сказав, що одружений?
– Хочеш, щоб я належав тільки тобі, моєї душі світанку? – вкрадливо запитав Аяз.
– Мене це принижує! Ти хоч розумієш, що твориш?
Але Аяз тільки посміхнувся.
– Аязе, твоя дружина чекає від тебе дитину, а ти в цей час… – Яринка навіть задихнулася від обурення. Перевівши подих, вона продовжила: – А ти в цей час чіпляєшся до мене та ще й приводиш у свій дім! Ти ж і свою дружину тим самим принижуєш!
– Шлюб із Гюльнур був викликаний необхідністю, і я не зобов’язаний її любити. Я не винен, що покохав тебе, – сварливо відповів Аяз. – Хіба я не маю права кохати ту, яка мені миліша?
– Але ж ти одружився з нею, отже, клявся їй у вірності…
– Ярино, – перебив її Аяз, – твоя неприступність зовсім не дає мені
