Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Приїхавши у Січ і побачивши Петра, Воробенко жахнувся: чоловік сильно змарнів і постарів. «Господи, як я йому таке скажу, коли він геть хворий?!» – думав він.
– Нарешті, Степане, – зрадів Петро. – Що ж від вас усіх так довго звісток не було? Я вже не знав, що й подумати. Як там Яринка? А Уляна як?
– Уляна? Добре Уляна. Не хворіє. Але ось… – Степан зам’явся, а потім зібрав усю свою мужність і рішуче заговорив: – Я приїхав з поганою звісткою. Ярина з Данилом посварилися. Та так, що він усе кинув і поїхав. Ярина мучилася, мучилася, тужила за ним, а потім поїхала до мого батька, щоб він допоміг їй із Данилом помириться. Мене тоді вдома не було, і вона сама поїхала. Адже вона часто сама до нього їздила. Та ось тільки назад не повернулася. Я з сусідами всі околиці обшукав, але й сліду не знайшлося, а потім кінь її прийшов без збруї. Майже десять днів минуло, як вона пропала…
Петро слухав Воробенка і з кожним його словом ставав біліший за крейду.
– Як пропала? Куди? – промовив він, перебивши Степана.
– Не знаю. Прости мене, Петре, заради Бога! Прости мене, тому як це моя провина! Я не додивився! Це…
– Я тобі свою дочку довірив! – закричав Петро. – А ти не вгледів! Краще б я в тебе її не залишав! Господи!
– Петре, я клянусь тобі, що ніколи не ображав Ярину, тільки ось… Так хто ж знав, що все так обернеться?! Вона часто сама до батька мого їздила, – виправдовувався Степан.
– А чому вона з небожем твоїм посварилася? Через що?
– Вона нічого мені не розповіла, а Уляна казала, що Данило… Він… – м’явся бідний Степан, не знаючи, як розповісти ще й цю негарну історію.
– Мовчи! Нічого не хочу чути! І ти, і твій небіж згубили мою дівчинку! – кричав Петро, важко дихаючи. – Господи, чому ж тут так душно? І темно? Відчиніть вікно – дихати нічим!
Козаки, які були в курені і мимоволі чули цю розмову, відчинили віконце, але це Петру мало допомогло. Він устав і попрямував до відчиненого вікна, але захитався і мало не впав – товариші підхопили його і поклали на поміст для ночівлі.
– Ох, як у грудях пече! – скаржився Петро. – Хлопці, покличте Васька.
– Та навіщо тобі Васько, батьку? Ми зараз лікаря знайдемо.
– Васька розшукайте! – закричав Петро, підскакуючи на ліжку і нервуючи, але від болю знову впав на спину.
Козаки побігли шукати і лікаря, і Васька, а Степан, немов прибитий, сидів поруч із Петром, почуваючись винним у цьому горі. Бідний Степан! Він і подумати не міг, що винуватець цього нещастя похмуро сидить у темному кутку і мовчки дивиться на наслідки своєї помсти. І навіть зараз не знаходить у собі хоробрості покаятися!
Лікар і Васько прийшли швидко. Тільки ось лікар не знав, чим допомогти Петрові – він умів лікувати переважно рани. Зате Васько, оглянувши Дубченка, швидко і вміло пустив йому кров. Козаки отетеріло дивилися на нього, не уявляючи, де Безрідний міг цього навчитися. Тільки кровопускання не допомогло – у Петра, як і раніше, боліло в грудях.
Васько хмурився, дивлячись на старого, а потім відкликав Степана вбік і докладно розпитав про все.
– Може, ви всі не про те думаєте? – запитав він, вислухавши Воробенка. – Може, цю дівчину хто з козаків украв? Судячи з того, який Ярема, вона вродлива, а хлопці у нас сам знаєш які: спочатку дівок крадуть, а вже потім дозволу одружитися запитують. Ти подумай – може, кому з твоїх хлопців вона в око впала, він її вистежив та й відвіз потайки. Так що скоро з’явиться і Ярина, і її викрадач.
– Ні, з тих хлопців, що в мене працюють, ніхто б не посмів, бо знають, що я за таке голову б зняв. Та й ніколи ті хлопці у мене на подвір’ї не вешталися. І, крім того, Яринка заміж за мого небожа збиралася йти. А з чужих людей ніхто в зимівник ніколи не заїжджав – він збоку від шляхів. Але якби її справді хто вкрав, то чому ж тоді кінь її повернувся? – запитав Степан. – Та ще й без збруї! Ніхто б такого коня не кинув. Навіть якби її татари схопили, то все одно б коня з собою повели.
Васько задумався. Слушно було припустити, що хтось із козаків спокусився і вкрав гарненьку дівчину, але тоді чому ж кинув коня? Адже для будь-якого козака кінь – усе одно, що рідний брат, і в усьому Запорожжі не знайшлося б жодного козака, який би добровільно від коня відмовився. Він подумки перебирав усі можливі варіанти, але жоден із них не вкладався у рамки здорового глузду або суперечив фактам.
– А де Ярема? – запитав Степан.
– Поїхав до свого діда – прийшла звістка, що він хворий, і Петро його до Березані відправив. Сам Петро теж хворів з тих самих пір, як курінного Литвина поховали. Тільки ось приховував свою неміч від усіх, а особливо від хрещеників. Ох, дасть Бог, знайдеться Ярина, а поки про Петра подбати треба. Він може цієї ночі не пережити. Дай Боже, щоб пережив!
– А ти звідки знаєш? – здивувався Степан.
– Знаю, Степане. Знаю, – похмуро відповів Безрідний і, не бажаючи нічого пояснювати, підійшов до Петра.
Степан залишився ночувати в курені. І всі козаки перебували в тривозі – до вечора Петрові стало гірше. Він не міг сам підвестися, був дуже блідий, біль у грудях дошкуляв йому все сильніше. Васько дивився на старого і розумів, що той на порозі смерті – його зіниці так сильно розширилися, що закрили собою майже всю райдужку, руки були крижаними, блідість набула сіруватого відтінку, а дихав він судомно, немов боровся за кожен вдих.
Настала ніч. Козаки поснули, а Васько сидів біля Дубченка при слабкому світлі скіпки.
– Василю, ти тут? – тихенько покликав його Петро.
– Так, батьку, тут.
– Я відчуваю, що вмираю, і не вмовляй мене, не говори мені дурних слів,
