Диво - Павло Архипович Загребельний
– Так, але… – Бузина затявся, однак відразу ж, перехилившись через підтримуваний різьбленим мавром підлокітник до Отави, гаряче зашепотів: – Але ж там стоїть прізвище Паливоди…
– То й що? – Отава вдавав, що нічого не знає.
– Але ж він ворог народу.
– Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками і бути ворогом народу. Для мене це – незбагненне!
– Вороги підступні!
– Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.
– З прізвищем Паливоди альбом вийти не може.
– То що ж я можу вдіяти? – професор підвівся так само, як у кабінеті молодого керівника. Але Бузина сидів і далі в венеціанському кріслі. Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звідси не втече, як утік з тієї установи, та й нащо б мав утікати з власного дому?
– Мені запропонували поставити своє прізвище під передмовою, – скромно мовив Бузина.
– Вам?
– Щоб зберегти думки професора Паливоди.
– Але ж то не ваші думки, а професора Паливоди!
– Ім’я нічого не важить. Для людства головне – цінність. Авторством ніхто ніколи не цікавиться. Хіба не однаково, хто винайшов колесо.
– Гаразд. Уявімо, що я пристав до вашого цинізму. Але ж професор Паливода – ворог народу!
– Так.
– А раз він ворог, то й усі його думки – ворожі! Нащо ж їх зберігати? Тоді напишіть самі передмову й коментарі! – Отава відверто знущався з Бузини. Та не на такого напав.
– Думки можуть мати об’єктивну цінність, навіть якщо вони належать ворогові. – Видно було, що Бузина добре підготувався до розмови з професором.
– Тоді я не розумію, чому ви до мене прийшли.
– Щоб спитати вашої поради.
– Але ж ви згодилися поставити своє прізвище замість прізвища професора Паливоди?
– Я маю дати відповідь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого товариша, щоб порадитись.
– Я вам не раджу.
– Не можу з вами згодитись, товаришу професор, – тепер підвівся вже й Бузина, – ви ж самі тільки-но… Ваші ікони... Хіба це не свідчення?.. Може, моє ім’я теж як ота оліфа на іконі одинадцятого століття… Воно захистить велику вартісність.
– Ви гадаєте, що його колись зішкребуть і виявлять під ним ім’я професора Паливоди?
– Йдеться про саму суть справи, а не про імена. Треба зберегти те, що є. По-державному дивитися на справи. Є думки, вони не повинні пропасти. От і все.
– Отже, ви хочете поставити своє ім’я під чужим?
– Ви мене переконали в доцільності.
– Але ж… – Отаві забракло слів на таке нечуване зухвальство, не знав, чи варто далі сперечатися з цим дивно цинічним чоловіком, показав Бузині на двері: – Прошу вас. Нам більше ні про що говорити!
Бузина поставив своє прізвище, альбом вийшов у світ, його хвалили, хвалили й Бузину, і він, здається, навіть продемонстрував якусь там скромність, бо не вискакував ні в кандидати, ні в доктори наук, так і лишився молодшим науковим працівником, єдине, чого запрагнув, – це перейти у відділ професора Отави, що для нього і було зроблено, не питаючи думки керівника відділу.
Та Бузина й не докучав своєму керівникові. Науку полишив цілковито, бо й перед тим дуже мало мав з нею спільного, зате весь свій запал спрямував на організаторство. Десь бігав, когось умовляв, згуртовував, змобілізовував, засідав, і ось коли впало таке велике нещастя, як війна, коли одні пішли відразу на фронт, другі злякалися, треті розгубилися, Бузина, який нарівні з професорами звідкись добув для себе «бронь», виявився найпоміркованішим, зберіг найбільший спокій і враз став називатися в інституті незвичним і не зовсім зрозумілим словом «евакуатор».
Але, мабуть, професор Отава був не зовсім справедливий у своїх думках про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки зміг виїхати з Києва, а от він носився з своїми іконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистів. Справді, кому потрібні якісь ікони, коли гинуть цілі держави? Пізно розумієш, надто пізно. Тільки по тому, як сам кинув ікони, бібліотеку, все, все, навіть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса, з такими самими, як і він, намагався втекти з оточеного Києва. Через Дніпро пробратися не міг, тому кинувся по давній дорозі на Васильків, де в селі жила старша сестра його колишньої дружини. Хотів сховати Бориса. Пізно схаменувся, надто пізно!
Мотоциклісти в довгих негнучких плащах обскочили їх з двох боків, погнали від дороги врозтіч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущів, гукнувши йому: «Пробирайся до тітки!», а сам, щоб відвернути ворогів од сина, підняв руки і, спотикаючись, пішов назустріч мотоциклістам.
Його погнали назад до Києва по тій самій дорозі, по якій колись князі вирушали на печенігів і половців і по якій, бувало, втікали до свого великого золотого города.
Він нікуди не втік. Опинився в таборі, місяць слухав жахливу музику розстрілів у київських ярах, а тепер отримав собі в нагороду свого наукового колегу.
Отава вдягнувся в чисте, щось з’їв, навіть не розібравши гаразд, чим його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стіни, обвішані іконами (справді, з помешкання нічого не зникло), став у кабінеті коло вікна, розгублено потер щоку. Що далі? Що?
По вулиці проїздили німецькі машини, легкові й вантажні, тягнулися кінні запряги (криті міцні фургони, вгодовані бельгійські важковози, мордаті візники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж ішли німці, солдати, рідше офіцери, а киян майже й не видко було, а коли й проходила якась жінка чи пробігала дитина або накульгував старий, то чомусь усі вони трималися не тротуарів, як то воно завжди велося, а бруківки, їм вільно було йти лише по бруківці, мов коням, і вони, боязко озираючись, лякаючись машин, коней і людей, що мали зброю, намагалися якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, вони радо б провалилися
