Диво - Павло Архипович Загребельний

– І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили коли ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки! І цей тон зберігся незатьмарений з одинадцятого століття! Ви можете уявити?

– Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? – висловив здогад Бузина.

– Вісім шарів оліфи! – вигукнув професор. – Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.

– Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь, – вголос міркував Бузина.

Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.

– Навіть Пушкін, – вже й зовсім розійшовся Бузина, – навіть Пушкін! Пам’ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет. Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.

– А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, – таємниче сказав Отава, – зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?

– Ніколи не чув, – в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.

Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні плями.

– Не дивуйтеся, – сказав професор, – ця річ має понад тисячу років. До того ж викопана з землі.

– Ніхто її не зберігав, – знову навернув на улюблену тему Бузина.

– Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз старовинними іконами.

– Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, – поважно сказав Бузина, і професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехня!

– До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання, – обережно промовив Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона. – Йдеться про збереження цінностей і… як би це вам сказати?.. Майже схоже щось на оте покривання ікон оліфою…

– То давайте сядемо, – вказуючи на старовинне крісло венеціанської роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свій робочий стілець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудро різьблене крісло, в якому втонув. Червонясті маври несли на міцних своїх плечах підлокітники, на високій спинці вигравалися козлоногі фавни, з-під різьблених ніжок визирали ще якісь почавлені міфологічні мордяки. Десь триста або чотириста років тому везли через адріатику до Венеції далматинські дуби, і майстер, стоячи на березі каналу, ще здалеку вибирав собі деревину, велів допровадити її до своєї майстерні і вже там засідав за роботу і мудрував над одним таким кріслом рік, а то й кілька років, і життя його вимірювалося не кількістю прожитих років, а кількістю зроблених чудо-крісел, як у Страдіваріуса – кількістю скрипок.

– Вміли колись люди робити речі, – зітхнув Бузина. – Видно досвідчену руку. Заздрю досвідченим людям. Тільки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордію Всеволодовичу.

– Помиляєтесь, дорогий мій, – роздумливо промовив професор, – колись, у ваші роки, я теж думав. І, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, більше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалі більше лишається недокінченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у невикінчених справах і задумах, задихаєшся від браку часу і сили, робиш усе сяк-так, і дедалі гірше, дедалі поверховіше, життя перетворюється на якийсь божевільний галоп, і здається тобі, що коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо і спокійно, то хіба що в найранішому дитинстві, коли шморгав носом, сопів, колупався в вусі, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого піску.

– Яз вами не згоден, – рішуче заперечив Бузина. – Ви так багато зробили.

– А от поживете ще ті двадцять чи п’ятнадцять років, які нас з вами розділяють, і пересвідчитесь! – майже пустотливо ляпнув по столу професор. – Але ми забалакались. Ви щось хотіли. Прошу вас.

– Йдеться про дуже важливе. – Бузина не міг добрати слів. – Я хотів з вами порадитися, Гордію Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я ціную і поважаю… Ваш авторитет…

– Не треба про це, – спинив його професор. – Ліпше про діло.

– Бачте, це таке делікатне питання… Йдеться про… як їх… Про мозаїки…

– Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? – швидко докинув професор, якому відразу вчулося в мові Бузини щось від отого молодого керівника, з яким недавно мав бесіду.

– Так, так, – зрадів Бузина, – саме про наш альбом. Це надзвичайна цінність, про яку люди повинні знати. Не видати такий альбом – був би злочин.

– Злочин, – згодився професор.

– Що б про нас казали наші нащадки?

– Справді, вони б сказали щось дуже зле.

– Тому ми повинні докласти всіх зусиль, щоб він був виданий.

– Як мені відомо, ніяких зусиль не треба, – спокійно промовив професор, – альбом уже віддруковано, і цілий тираж лежить у