Диво - Павло Архипович Загребельний
– Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?
– Догадуюсь.
– Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й…
– Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
– Куди ви мене везете? – перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Володимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку – сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав’язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що навибудовував по всьому місту чимало химер, стилізуючись то під готику, то під барокко, то під мавританський стиль, а то під модерн. А цей інженер, неспроможний надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній – вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах годі було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думалося, вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували до їхніх звичок, темпераментів і уподобань.
Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все склалося… Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено спостерігаючи, як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає себе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.
– Куди ви мене везете? – знов повторив своє запитання професор Отава, і цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з спокійною доброзичливістю промовив:
– Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
– Звідки ви знаєте, де мій дім? – зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч «мерседес» уже зупинився коло самого входу до будинку, і не було рації далі вдавати зневіру в поінформованість професора-завойовника.
– Ах, дорогий колего, – засміявся Шнурре, – це ж так просто! Я ще заздалегідь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, які мали вступити до Києва. Будь-що хотів зробити вам бодай маленьку прислугу, захистити вас, ваше житло, ваш спокій. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всі ваші книги, все ваше – воно неторкане!
Він промовив ці слова урочисто-піднесеним тоном, але Гордій Отава легко вчув у голосі Шнурре і нотки вміло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справді дбав тільки про те, щоб захистити свого колегу, відплатити професорською порядністю своєму сталому опонентові й заочному знайомому? І все те, що він, Гордій Отава, знищив місяць тому, не становило для Шнурре ані цікавості, ані тим більше предмета пошукувань?
– Прошу. – Шнурре ввічливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазяїн повинен іти позаду гостя, але відразу ж схаменувся, хто тут хазяїн і хто гість – не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж ніяк не бажаним і не званим. Хазяїном перевдягненого в есесівця професора звати теж зовсім не випадало, тому професор Отава не став розводити церемоній і, мовби не помічаючи Адальберта Шнурре і його простягненої в супроводі руки, швидко перестрибнув ті кілька східців, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вітражному вестибюлі, твердо побрався по сходах.
Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордієві Отаві, але все ж таки ледь відставав, а на площадці другого поверху перед дверима помешкання академіка Писаренка зупинився і сказав у спину Отаві, не сподіваючись, що той затримається чи бодай обернеться:
– Не буду вам сьогодні заважати. Відпочиньте після цього жаху. Там ви знайдете все потрібне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканні, власник якого… гм… втік, здається…
– Евакуювався, – не обертаючись, кинув Отава.
Він підійшов до дверей свого помешкання. Високі, наче монастирські, дубові двері. Немудре різьблення. Тільки тепер помітив. Якісь кручені стовпчики, примітивні площини. Жодного натяку на будь-який стиль. І латунна табличка
