Диво - Павло Архипович Загребельний

– Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он які – бачив?

Він показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий і головою не ворухнув у їхній бік.

– Проміняй шматочок, – канючив він далі, знов закриваючись чашею і вже подаючи голос з-за неї. – Хочеш, на хреста зміняю?

Розстебнув однією рукою корзно, пустив поміж пальцями завислий на тонкій шворці хрестик з дерева воскового відтінку.

– Заморського дерева хрест. За теля виміняв. Гречинові ціле теля віддав.

– Нащо віддавав – ліпше б з’їв теля своє. Солонини наробив і мав би оце чим закусити! – глузував хмизонос.

– А він мене… а я його… Пр-с-с-с! – Чоловічок востаннє вибелькотав свою розповідь, що не мала ні початку, ні кінця, схилив голову на плече, випустив з безвільних рук ківш, пустив слину з розкритого рота.

– Скис божий прикрашатель! – закричав хмизонос. – Одного нема. Ану хто ще!

Сивоок, якому теж крутилося в голові й очах, хоч випив тільки два ковшики меду і добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику хмизоносового.

– Що ти мовив? – поспитав він новознайденого товариша, надаючи недбальства голосові, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме відкаже йому хмизонос.

– Про того? – тицьнув той пальцем на чоловіка, що й геть розкис і вже заліг на лівий бік і, здавалося, вмер від страшного мору, який зсудомлює всі члени, викривлює лице. – Князів умілець найбільший. Усі церкви князеві здобив. Тридцять і дві церкви вже. Вихитрює богів і чуда всілякі, а пити вони йому не помагають. Кволі боги. Ге-ге!

Сивоок не повірив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгідне чоловісько мало щось спільне з тим дивним світом, у якому він тільки-но був і з якого, відчував тепер виразно, вже ніколи не зможе видобутися? Коли ще добиралися з Лучуком до Києва, то уявлявся Сивоокові цей город не таким, як насправді вийшло. Саме слово «Київ» чомусь мало для хлопця барву червону, як щити князівської дружини. Ще вперше почуте, воно яріло червінню над зеленістю землі, а ще дужче – над білими снігами тихих зим. Тепер Сивоок знав, що Київ – це й не білі боярські доми, і не гостроверхі церкви з дерева потемнілого й восково-чистого, і не хрести, чорні а чи золоті, і не кам’яні тереми, сірі, з червоними наличниками вікон, і не зелена трава захисних валів, і не жовта глина пагорбів, і не сріблясті піски Дніпра і Почайни, – Київ назавжди тепер позостанеться для нього вишнево-сизим розспіваним світом, в якому живуть усі барви, вичарувані колись для малого дідом Родимом. І якщо все те зробили люди, якщо народила земля таких могутніх духом синів, то уявлялися вони Сивоокові саме такими, як дід Родим, – потужними, впевнено-спокійними, вищими за всіх сущих, вирваними з щоденних клопотів, з метушняви, з дріб’язку.

А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті – він губить людей, знущаючись!

– А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину, – зареготав купець, – нехай вихитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!

Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп’янілого украшателя церков?

– Ви ж, ви, молокососи! – загримів купець. – Беріть його та швидше, допоки я…

Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.

– Не роби твої, щоб помикав нами! – ошалілими очима блиснув хлопець на купця.

– Га? – відірвався той від ковша. – Не роби? А хто єсте? Збіги задрипані? Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!

Від верхівців, що закам’яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого маху обемберився об землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і надаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, цілячись просто в очі знетямленому від питва і несподіваного перебігу подій купцеві, вигукнув:

– Прошию всіх стрілами, – тільки поворушіться!

Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:

– Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!

Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не витримати і стріла так і свиснула б купцеві межи очі.

– Я сказав! – гукнув купець. – Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!

– Годилося