Диво - Павло Архипович Загребельний
– Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…
– Повинне? Дякую вам.
Отава вклонився і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився – і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не може! Він не така цінність, як Бузина!
Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «И ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!..» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.
А Бузина – що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.
Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода – ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.
– Що ж будемо робити, товаришу професор? – спитав він.
– Не розумію, – обережно промовив Отава.
– Альбом цей ваш… ці… як їх?.. Мозаїки…
Отава якось не міг відразу зв’язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі – неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
– Мозаїки наші унікальні, – цілком щиро сказав Отава.
Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.
– Це я знаю, – так само стурбовано мовив він. – Але ж цей… як його?.. Паливода… Підвів він нас… Не тією людиною виявився…
– Вчений він був бездоганний! – твердо сказав Отава.
– А я хіба що? – подивувався молодий керівник. – Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: «Ученим можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?
– Так що ж ми будемо робити з цими… як їх?.. З мозаїками? – знову затяг своєї молодик.
– Треба видавати! – В цьому Отава не мав жодного сумніву.
– А я хіба кажу – не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.
– То в чому ж справа? – Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.
– А Паливода! – схопився той і пробігся по кабінету.
Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.
– Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви – чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, – він пильно подивився на Отаву, – запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?.. Мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, – він засміявся наївно, по-парубочому, – і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…
– Ні, я не можу цього зробити, – підвівся Отава.
– Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…
– Ні! – Отава вже йшов до дверей.
– Але ж, товаришу професор…
– Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність – стародавнє мистецтво.
– Але ми з вами…
– Я не можу продовжувати цієї розмови. – Отава вже тримався за дверну ручку.
– Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
– Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:
– Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
– Ну навіщо аж такі суперлятиви? – зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.
– Але ж таке багатство! – розливався в своєму захваті Бузина. – А це чорне тло! Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили – аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорне волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя, Отава спробував пожартувати:
– У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони – рослинного походження.
– Справді, – зрадів Бузина. – А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.
– Очевидно, все-таки рослинного походження – найдавніші, – висловив припущення професор.
– А так, – згодився Бузина, – а вже тваринного – це друга черга.
