Диво - Павло Архипович Загребельний

– Стривай, – сказав Сивоок, – дай подумати… Не відаю, як з кіньми…

– Займемо, та й уже!

– А як ти їх займеш? Чи вони підуть?

– Чому б не пішли? Пов’яжемо їх у два пов’язи та й гайда!

– Не підуть коні, – затявся Сивоок.

– Чому б мали не йти, коли підігнати!

– Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?

– То й що, як ні!

– А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися… Саме час, щоб Джурило з своїми наспів та й…

– Ой ти! – злякано зітхнув Лучук. – Що ж діяти?

– А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, – добивав його надії Сивоок.

– Лихо, лихо! – мало не плакав Лучук. – То давай хоч самі утікати!

– А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!

– А не відаю, що можна…

– Вельми добру річ ти нараяв, – сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневіру.

– Де там! – проскімлив він. – Нічого не вийде!

– Вирушимо відразу, як ти казав, – незважаючи на його відчай, запропонував Сивоок.

– Нащо?

– Побачимо.

– Таки хочеш зайняти коней?

– Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже…

Обережно злізли з дерева, скрадливо обігнули становище, понад краєм багновища щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.

Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, широкогрудіший, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, карячконого дріботів за своїм товаришем, відчайдушно вихекував: «Хе-хе! Хе-хе!»

Коли минув перший переляк, а позаду вже ні вогню, ні гуку від табору і довкола сама темрява, та ліс, та поблизькі багновища з липкими випарами, хлопці збавили бігу і далі потрюхикали спокійніше. Лучук, ще й не віддихавшись як слід, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортіло знати, як же той повернув його задумку, що сподівається чинити, коли допадуть його Джурилові втікачі.

– Наздоженуть нас, а тоді? – хекав він з-за Сивоокової спини.

– Не наздоженуть – почуємо їх, – спокійно відмовив той.

– А почуємо – то що?

– То заліземо на дерево.

– І що?

– Зустрінемо їх, – Сивоок був такий спокійний, що Лучук аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява – хоч в око стрель!

– Як же ми їх зустрінемо?

– Не знаю.

– Отаке, – розчаровано вигукнув Лучук, – і я не знаю. То хто ж знає? Куди біжимо?

– Хочеш відпочити? – спитав його Сивоок.

– Та ні, я хоч три дні можу бігти.

– А я такий, що трохи б перепочив, – сказав дужчий, жаліючи свого кволого товариша.

Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не зохочуючись до зупинки. Сивоок звернув трохи вбік, пристанув коло темного дерева, обіперся об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набігаючого Лучука, взяв його в обійми, мов малу дитину.

– Та я! – ворохобився Лучук, а сам не міг ухопити повітря в груди.

Стояли недовго. Хоч ноги їм підгиналися від утомливого бігу, хоч струменів по всьому тілу пекучий піт, хоч так не хотілося втрачати підпору за спиною і знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про піт – йшлося про справи важливі, поряд з якими ніщо не мало більшої ваги.

– Треба бігти, – сказав Сивоок, – і якомога швидше. Щоб не наспіли вони нас у темнощах.

– А чи не однаково? – не зрозумів його наміру Лучук.

– Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах – тільки що? Посвистиш услід?

– Я такий, що й серед ночі поцілю! – похвалився Лучук, якому хотілося бодай хвильку ще посидіти коло дерева.

– Не можемо рискувати, – розважливо мовив Сивоок, – їх багато.

– А може, й ні.

– Багато. Знаю.

– Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?

– Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо.

Вони побігли далі. Знову рвонули чимдуж, але швидко похляли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.

Такої довгої ночі, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму житті. Бігли в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвітність, ніби заривалися в болотяні нетрі. Пітьма ще посилювалася від тиші. Ні тобі пошуму листя, ні крику нічного птаха, саме лиш чалапкання м’яких постолів по твердій лісовій землі та свистюче дихання. Червоні кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалі швидше, дедалі навальніше, дедалі шаленіше.

Виникали з темряви і в пітьму щезали. Червона чорнота і чорна червоність. А на їх місце наповзали волохаті жахи, покорчені духи ночі, ліщинно-розпатлані видива, ніч виплоджувала страховиська в пущах і багнах, вони пхалися звідусюди нахабно й зловісно, то кидалися під ноги камінно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гінкою гілкою, то лякали доторками огидно слизького. І чим далі бігли хлопці, тим менше знали вони, задля чого