Світло Парижа - Елеонор Браун

чоловіків і братів. Вони відбудовуватимуться з руїн, питимуть і сміятимуться. Марджі піднялася на вершину Ейфелевої вежі й дивилася на місто, що розлягалося внизу біля її ніг, пройшла безкінечні милі тротуарами, повз закоханих, повз суперечки, повз п'яничок, що пленталися додому, повз радість і розбиті серця, повз шал і пристрасті, якими не можна нехтувати. Вона сходила на могилу Наполеона, яка їй здалася мертвотною й викликала жах, відвідала Пантеон, панораму, проти якої, гадала, мусить заперечувати, бо вона не співпадала з її пацифістськими віруваннями, але та була настільки прекрасною, що вона не втрималася від плачу над славою, болем і втратами війни, над її вічною гіркою романтикою. Вона гуляла вулицями з вищербленим камінням, натикалася на мовчазні церкви, повні пилу й мерехтіння свічок, які, здавалося, ніхто не запалював, блукала галереями Же-де-Пом[57], міркуючи, що тоді, коли тут не було музею, це було місце, де Наполеон грав у теніс, писала оповідання про крадіж творів мистецтва і про відважну дівчину-детектива, засинала під деревами Тюїльрі, й коли прокидалася, сторож проганяв її, їла млинці з шоколадом на сходах Отель-де-Віль[58], облизувала липкі пальці, йдучи додому.

Вона ніколи, ніколи не хотіла покинути все це.

Місце, де, як припускав Себастьєн, вона може жити, було клубом американських дівчат, будинок ліниво розлягався в одній з бокових вулиць поряд з бульваром Монпарнас. Коли вона звернула з бульвару у вузьку вуличку й побачила будову, нахилену вперед, наче ось-ось зробить крок, щоб з нею познайомитись, їй хотілося ляскати в долоні й плакати з радощів, як персонаж в опереті Гілберта й Салівана[59]. Будинки на вулиці були старі й вибілені, на відміну від більшості кремових будов у місті, безсумнівно прекрасних, але втомлюючих своєю однаковістю, а у клубі були зелені віконниці, і ящики з квітами, що вибухали фіолетовим, рожевим і блакитним. Він більше походив на сільський котедж, ніж будова за кілька кроків від однієї з найжвавіших паризьких вулиць.

Вона постукала, але їй ніхто не відповів, і коли вона повернула ручку, двері легко відчинились. Вона вступила у фойє, темне й прохолодне після денної яскравості зовні. У конторці з віконцем, що виходило до фойє, сиділа жінка, і Марджі зупинилася, ввічливо чекаючи на перерву в її безупинному друкуванні на машинці, коли та зможе її помітити.

Коли, нарешті, жінка припинила друкувати й помітила Марджі, вираз її обличчя майже не змінився. — Так? — крикнула.

Марджі підстрибнула. — Так, — відповіла, мов луна. Вона почувалася ніяково. — Bonjour. — Але ж вона в американському клубі! Чому розмовляє французькою? — Хотіла сказати «Привіт».

— Так? — нетерпляче перепитала жінка.

— Так, розумієте, мене звуть Марджі, я американка. Розумієте? — Вона посміхнулася, наче її національність може купити трохи доброти й співчуття. Жінка продовжувала дивитися на неї з рішучим, упевненим виразом, наче Марджі була перепоною, яка стояла на шляху її праці, і, чесно кажучи, власне так і було. — Мені сказали, що я можу тут зупинитися. — Голос її був хрипкуватий, і вона важко ковтнула.

— Так, ми здаємо кімнати. У вас є американський паспорт?

— Ну, так, — сказала Марджі. — Я американка.

Здалося, Марджі вимовила магічне слово, жінка почала метушитися у своєму маленькому офісі, витягаючи бланки зі сховок для паперу, принесла зошит і поклала його на бар'єр, що містився між нею й Марджі.

Проглянувши її документи, жінка почала розповідати про вигоди клубу (кімнату на одного або двох осіб, ванна на кілька кімнат), про правила (жодних юнаків або алкоголю в кімнатах, жодних щипців для завивки волосся у ванній), а також про ціни.

Вона перелякано ковтнула, зачувши про ціну на кімнату на одну особу, на четвертому поверсі, але, набравши в груди повітря, кивнула. Як би не безглуздо це було, Марджі мала з собою зараз усі гроші, що в неї лишилися. Перед від'їздом мати нагадувала їй регулярно й досить голосно про нав'язливих шахраїв у Європі, а також про злодійкуватих сусідів по кімнаті, про лихварів — господарів готелів. Для матері Марджі Європа нагадувала одну з тих середньовічних мап, на які картограф наніс зі страхом невідомі місця: тут водяться дракони. Наскільки Марджі не хотіла вірити побоюванням матері, настільки ж увібрала їх у себе, отже, щоразу, як вона виходила з готелю, завжди стояла перед вибором: узяти з собою все цінне й боятися кишенькових злодіїв чи лишити все в готелі на милість злодійкуватих сусідів по кімнаті. Зрештою, частіше вона брала все з собою, утішаючись тим, що у французькій мові, здається, немає навіть слова, що означало б поняття «кишеньковий злодій», воно було запозичене з англійської. Тремтячими руками вона відкрила сумочку, видобула з неї гаманець, повільно відлічила 125 франків, сплату за перший тиждень. То було звичайним гендлем і в той же час екстравагантністю, якої доти вона собі ніколи не дозволяла, тим паче зважаючи на мізерну кількість грошей, які в неї лишилися. Поки жінка відлічувала їй решту, Марджі уважно заповнила картку, що та їй подала. Вона робила це. Вона насправді це робила.

Коли вона закінчила, жінка покликала дівчину, наказала їй піднятися з Марджі нагору. Її провідницею виявилася поважна дівчина на ім'я Елен з Огайо,