Світло Парижа - Елеонор Браун

— Ну, — продовжила вона, струсивши з себе печаль, — я написала матері й розповіла, що Евелін поїхала, вона відпише мені й надішле гроші на дорогу додому. — Вона пропустила те, про що не хотіла думати: про шал матері, про власне розчарування, про бурю, що чекатиме на неї, коли вона повернеться до Вашингтона. І, відганяючи від себе ці думки, вона розуміла, що гнів родичів буде не найгіршим, що чекає на неї вдома. Там буде містер Чепмен. Вона мала єдиний шанс утекти від усього цього й утратила його. І тепер не мала причин відмовляти: на іншому кінці подорожі чекав містер Чепмен, як кат із витонченим обличчям, їй захотілося покласти голову на стіл і заплакати.

Перехилившись через стіл, Себастьєн підняв конверт, який вона поклала перед собою лицьовим боком униз. Питально глянув на неї, і вона кивнула.

Він узяв його двома пальцями, прочитав адресу, написану її неохайним почерком, і, ніби знайшовши у ній відповідь на свої питання, кивнув.

— А що, як не поїдете додому? — спитав, повільно крутячи в руках конверт. Чула, як шелестить папір, торкаючись його шкіри.

— О, не можу цього зробити. Це буде непристойно, — почала вона.

— Ви вже говорили це.

Марджі продовжувала схвильовано: — Ну, Евелін забрала більшість наших грошей. Не знаю тут нікого. За готель сплачено ще за один тиждень. Потім не матиму де жити, не матиму на це грошей.

Зітхнувши, Себастьєн поклав конверт, запалив цигарку, потряс сірником у руці й кинув його до попільнички на сусідній столик. Видихнув, скоса поглядаючи на неї крізь дим. — Можете знайти роботу. Крім того, Париж для вас дешевий. Чимало американців мешкають тут, бо для них це дешево. Ви можете жити в Парижі без проблем. — Він знов помахав пальцями, й вона глянула на його руки.

— Хто ви? — спитала вона, засоромившись, що сидить тут, оповідає про свої клопоти чужій людині, юнакові, що, може, в іншому випадку, не звернув би на неї уваги, коли б вона була вдома.

Він посміхнувся до неї знову, випустив кільце диму з цигарки, почекав, поки той повільно розсіявся, обертаючись у легку димку, а потім відповів: «Je m'appelle Sebastien.»

— Ні, ні. Я знаю ваше ім'я. Але хто ви? Що ви робите? Чому зі мною розмовляєте?

— Ах! — Він загасив цигарку в попільничці, покрутивши, щоб тютюн утворив гострий кінчик. — Я художник, і вже казав вам про це. А розмовляю з вами тому, що ви маєте такий вигляд, ніби потребуєте когось, хто б із вами поговорив.

— О… — Марджі трохи знітилася. Про що вона подумала? Що є в ній щось таке, що привабило би француза? Але що в цьому неправильне? Що страшного в тому, що єдиний раз у житті хтось скаже, що вона вродлива? Їй говорили, що вона розумна, навіть яскрава. Але вона хотіла бути вродливою, хотіла, щоб їй це сказали. Вона гадала, що була вродливою єдиного разу, у ніч свого першого балу, було щось чарівне в її сукні й тій ночі, що прилетіло в холодне-холодне повітря. Але вранці чари зникли, випарувалися під сонячним світлом, і хоча з ним пішла краса, вся, яка була, та єдине, що від неї лишилось, — спогад про цілунок Роберта. — Так, дякую.

Себастьєн відхилився назад, задумливо опустивши очі, і палив мовчки. — Я знайшов рішення, — вимовив він нарешті.

— Рішення для чого?

— Певне, для вас. Ви мусите залишитися в Парижі. Я знаю місце, де мешкають усі американські дівчата, які сюди приїхали. Ви також житимете там. Розірвіть листа й напишіть матері, що залишаєтесь. — Він знов підхопив лист, потім випустив з пальців, наче той був нічого не вартий, як піщинка.

— Я не можу лишитися, Себастьєне! — У серці вона вже сказала «au revoir»[56] усьому, що зробила би тут, сходу сонця на Мосту Мистецтв над Сеною, прогулянкам вузькими вуличками на лівому березі, вона не їстиме булочку з какао тоді, коли захоче, не питиме вина й не писатиме в кав'ярнях поруч з письменниками й художниками, які зробили Париж таким, який він є зараз.

— Ви мусите! Ваш від'їзд буде втратою! Втратою! — Він загасив цигарку, нахилився вперед, зазирнув їй у вічі своїми зеленими очима, поклав на її руку свою, з довгими пальцями із залишками фарби під нігтями. Вона дивилася вниз на його руку, відчувала її м'який тиск. — Що чекає на вас в Америці, до чого ви так поспішаєте?

Що на неї чекало? Нічого. Розчарування батьків. Зачинений, задушливий салон і вишивання. Жіночі благодійні спілки. Містер Чепмен. Вона глянула повз обличчя Себастьєна водночас серйозно й жалібно, потім знов у вікно. Дзвони у церкві видзвонювали полудень. Хлопчик роздав крихти голубам і сидів поруч з матір'ю, шепотів їй на вухо про щось дитяче, найважливіше. На іншому боці вулиці з'явився продавець і став розвішувати на церковнім паркані шматки тканини, наче на вітрині, торговець квітами простягав людям букети, він тицяв їх у руки тим, хто виходив з метро. Я не хотіла лишати все це, зламати обіцянку, яку