Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

її, їм завжди є про що поговорити. Зібравшись, вони згадують подорожі й пригоди, безтямні вечірки й ночі кохання, морські узбережжя та вогкі міські підземелля. Вони говорять про любов і зраду, показують нові прикраси й розповідають про останні подвиги, їхні кишені набиті банкнотами й залізничними квитками, вони завжди готові зірватися з місця й розчинитись у просторі, рвучись назустріч сонцю, тікаючи від утоми й зневіри. Як би мені хотілося теж усе це мати, гірко думав він, як би мені хотілося жити так, як вона: легко, невимушено й вигадливо. Ні від кого не залежати. Ні в чому собі не відмовляти. Мати справу з коханням, мати справу з пристрастю. Що я бачив у своєму житті? Хіба мені доводилось коли-небудь переживати смертельну небезпеку? Хіба мені траплялося хоча б колись пережити шалену закоханість? Я навіть не спав із жодною офіціанткою! З донькою директора ресторану спав, а з офіціантками — жодного разу!

Донька директора ресторану була його першою дружиною. Сталося це якось само собою: познайомились у когось на весіллі, потім сходили разом до когось на поминки, були в когось на дні народження, зустрічали з кимось Новий рік. Десь переспали, якось звикли одне до одного. Вона запропонувала одружитись, він не заперечував. Її тато подарував йому фольксваген. Чесно кажучи, якби була така можливість, він узяв би лише фольксваген. Шкода, але після розлучення довелось його повернути.

Наступного дня, по обіді, він витягнув її за місто. Розповідав про роботу, згадував смішні випадки з минулого, сам і сміявся. Коло восьмої вона попросила відвезти її додому. На вихідних він запросив її до себе. Вона відмовилась, запропонувала просто десь посидіти. Він знову щось розповідав, намагався її розговорити. Вона неуважно відповідала, іноді не зовсім його розуміла, проте чемно слухала. Наступного тижня було багато роботи — він звільнявся десь по дев'ятій, набирав її, вона відповідала, що сьогодні не може, зустрічається з друзями, їде до подружки, чекає на знайомих. Домовились зустрітися в п'ятницю. Зустрілися. Він довго їй щось плів, плутано пояснював якісь прості, як йому здавалося, речі, пристрасно в чомусь запевняв, уперто щось повторював. Ну, добре, — погодилась вона, — пішли до тебе. Покажеш свої валізи.

Пити вона відмовилась, і що було в такому разі робити, він не знав. Вона запитала про роботу, він почав розповідати, але й сам зрозумів, наскільки печально все це звучить. Даремно я її сюди притягнув, думав, усе більше нервуючи, виглядаю тепер ідіотом. І поводжуся, як ідіот.

І вже гарячково думав, що б таке вигадати, що б запропонувати, аби вона погодилася звідси піти, куди її повести, чим заповнити час. Оля підійшла до полиці з книгами, дістала щось пригодницьке.

— У тебе є діти? — запитала.

— Діти? — здивувався він. — Ні, дітей немає.

— Чому? — поцікавилась вона.

— Не знаю, — розгубився Фіма. — Ніхто не хотів, я сам не подумав. Якось так. Ти про книги питаєш? — зрозумів він. — Це мої, дитячі. Давно хотів викинути, мама попросила залишити. Свого часу їх не так просто було дістати.

— Я знаю, — відповіла Оля, — наші старші читали ці книжки. Так має бути, правильно? Чоловіки з дитинства повинні звикати до поганої літератури, оскільки саме вона вчить їх бути справжніми чоловіками.

Узяла книгу, сіла з нею на підлогу. Він сів поруч. У дитинстві, сказала Оля, мене це хвилювало. Я думала: треба ж, вони всі читають ті самі книги. Мабуть, це не просто так, мабуть, я багато чого просто не можу зрозуміти, доки теж не прочитаю їх. Хоча, прочитавши, усе одно нічого не зрозуміла. Зате потім, спілкуючись із ними всіма, спостерігаючи за їхнім дорослішанням, маючи з ними справу, закохуючись у них, я завжди знаходила щось із цих книг — у розмовах, у поведінці, у дурницях, які вони робили. Не так багато речей нас об'єднує. Точно, погоджувався він, не так багато. Навіть книги, які ми читали, об'єднують не завжди. Ось у мене, почав розповідати він, ніколи не було друзів. Я товаришував із тими, з ким радили батьки. Коли ми з ними залишалися самі, нам не було про що говорити. Сиділи, розглядали рибок в акваріумі. І жодні книги нас не об'єднували. А ось у мене, підхопила вона й теж почала розповідати про рибок. І про інших тварин, яких вони знаходили на вулицях і тягли додому. І про батьків, що викидали на вулицю всіх цих псів, їжачків та очеретяних котів, доводячи дітей до сліз і зневіри. І про своїх старших, що першими йшли з дому й починали жити дорослим життям. І про те, як їй хотілося бути до них подібною, як її зачаровували ритми та механізми їхньої життєдіяльності, їхня незалежність, їхня самостійність. І про особисті проблеми подружок, і про чоловічі проблеми друзів, і про складну систему родинних стосунків, і про заплутані принципи любовних трикутників. Було вже десь по третій ночі, Фіма тримався як міг, але після того, як вона заговорила про трикутники, мовчки забрав у неї з рук книгу і так само мовчки почав стягувати з неї футболку. Вона здивувалась і спробувала підвестись, але він тримав її за руки й тягнув до себе. Ну, що ти? — попросила вона. — Не треба. Але його це лише підштовхнуло вперед. Головне — не зупинятись, укотре подумав він і знову рішуче взявся за футболку. Вона ще спробувала щось заперечувати, м'яко його відштовхувала, але коли тканина тріснула під його рукою, не стрималась і засадила йому коліном просто між ніг. Фіма розпачливо скрикнув і завалився на підлогу. Вона відповзла назад, важко дихаючи й поправляючи свою хлопчачу зачіску. Поступово заспокоїлась. Він теж затих, лежав, не наважуючись підвестись.

— Ти як? — спитала вона хрипко.

— Нормально, — відповів Фіма, не підводячись.

— Вибач, не хотіла так сильно, — запевнила вона.

— Нічого, — відповів він, тримаючись за травмоване місце, — буває.

— Я піду? — запитала вона.

— Давай відвезу тебе, — запропонував Фіма.

— Дійду, — запевнила вона. — Ти точно в порядку?

Він бадьоро підняв руку, мовляв, усе нормально, буває гірше. Коли вона вже виходила, повернувся й запитав:

— Пам'ятаєш, ти писала мені про співи та астрономію?

— Про яку астрономію? — не зрозуміла Оля.

— Не знаю. Просто про астрономію. Про ром, про птахів.

— Що ти вигадуєш? — розсміялась вона. — Давай, одужуй. Завтра подзвоню.

Він чекав зранку, прокинувшись. Чекав, приїхавши в офіс. Не витримав, набрав її. Вона не відповіла. За півгодини набрав ще раз. Потім почав писати. Потім знову телефонував. Занервував, не витримав, вирішив з'їздити поговорити. Не наважився вийти, набрав Антона.

— Зараз вийду, — коротко відповів