Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Національні незлагоди поступилися перед спільними становими інтересами.

У висвітленні цього прошарку українського суспільства справа вбивства провокатора набрала нового забарвлення. Голота, шумовиння, вулиця зводили рахунки, можна сказати, тільки поміж рівними (за соціальним станом) собі. Не було великого лиха, коли голота-націоналісти побили голоту-комуністів або навпаки. Тепер комуністична голота стала добиратися і до інтелігенції. А втім, це їх давня заповітна мрія: знищити, як у Росії, інтелігенцію, щоб потім самим стати на чолі народу.

Покійний магістр прав Мундик був провокатором? У відношенні до кого? До ворога, в боротьбі з яким всі засоби допустимі? Наївно і смішно так думати! Втім, де певність, що голоті не заманеться завтра пришити ярлик провокатора черговій своїй жертві, на цей раз — з-поміж української інтелігенції?

Коли рік тому пішла поголоска по Нашівщині, що комуністи вбили отця Річинського, то, між богом і правдою сказати, мало хто вірив в її правдивість, хоч і кожен, хто причисляв себе до світу Річинських, старався, щоб побрехенька ця охопила якомога ширше коло.

У відповідь на цю акцію комуністи випустили летючку, в якій було сказано, що вони проти індивідуального терору, але вбивали й на майбутнє вбиватимуть тільки провокаторів.

Хто тоді з нашівського вищого товариства надав будь-якого значення цим погрозам?

Адже комуністи не раз уже загрожували летючками, промовами з імпровізованих трибун, резолюціями на своїх таємних зборах, в останньому слові у суді перед виголошенням вироку про смертне покарання змести з лиця землі існуючий лад, а проте старий світ не лише стояв на місці, але й поволі рухався вперед за течією часу.

Здавалося, існувала нікому не шкідлива паралель: тамті влаштовували демонстрації голодних, а ці — раути[83] та полювання; тамті співали «Повстаньте, гнані і голодні», а ці «Нєх жиє, жиє сто лят», і від цього начебто не порушувалася гармонія суспільного ладу в цілому.

Кому спадало тоді на думку, що не мине й року, як голота насмілиться від погроз перейти до дії?

Крім того, для багатьох тепер стало ясним, що вулиця, скуштувавши насолоди впиватися кров'ю, не зупиниться на одному цьому вбивстві.

Вбивство на Вузькій, яке викликало стільки галасу в Нашому — тихому місті, не могло не знайти свого відгомону і в родині Річинських.

Тітка Клавда сиділа в їдальні у Річинських, з ногами в тазу з теплою водою (жару переносила важче, ніж холод), і метикувала:

— Ти знаєш, Гелюню, я не з тих, що з найменшої причини трясуть штанами. Коли у двадцятому році більшовики зайняли Чортків, вся нашівська буржуазія спакувалася і була готова до виїзду за кордон. А дехто таки й втікав, аж патинки губив, а я — ніц, мої любі. Я сказала собі: доки не побачу першого живого більшовика, доти мені ані десь не гримить евакуація. І на моє вийшло. Покійний Аркадій теж не боявся їх, хоч, правда, він трохи наївно дивився на речі. Йому здавалося, що більшовики — це ті самі «ребята», що квартирували у Вишні у чотирнадцятому. А ви чого, сикси, повитріщувалися на тітку? У тихому Нашому стали вбивати людей серед (хотіла сказати «серед білого дня», але впору пригадала собі, що Мундика вбито вночі)… вулиці, а ви сидите собі в хаті, ніби мухи на сирі, і какаєте (тітка Клавда вжила рішучішого виразу) преспокійно. «Гамай, какай і ніц не балакай». А що Філько каже? Ге, Філько! — кряче хриплим голосом старої ворони. — Добре, що хоч дитину змайстрував Катерині, бо наш вождь і того не потрапить. Гелюню, Гелюню, не роби такої згіршеної міни! Твої панни, повір мені, більше знають від тебе. Давай, Нелько, сірника, хай тітка запалить собі фаєчку. Злодій Фелікс обіцяв мені дістати якусь екстразапальничку, але чи не обмане? Приємний димок, дівчатка, що? Хай вам, бідненьким, хоч тільки запахне мужчиною в хаті. Сидорко не приїздив? О, цей напевно буде щось знати. Повинен би знати! Ви дивіть, як воно склалося. Все маємо у своїй родині: і попа, і лікаря, і філософа, і… А, не буду!

— Тітка огидна, — каже Неля на вухо Олі. — Ти дивись, як стирчать ті волоски з бородавок. Могла би їх втяти.

— Пс-с-с.

— Кузен Сидір повинен би ось-ось приїхати. І не сам, а з Наталею. Ублагав її, щоб та хоч ззовні дала оглянути себе Фількові, бо Наталя наперед застерегла, щоб, боронь боже, жодних рентгенів, баріїв, шлункових соків і т. п. Погано з нею, а ніяк не хоче датися збадати. А що її бракує? Таж вона настільки молодша від мене!

Відчувалося, що тітка Клавда вельми задоволена з того, Що вона настільки старша від кволої Сидоркової жінки.

Завчено й послідовно викладає Олена справу Наталі Ілаковичевої: вся біда в тому, як каже Філько, що не знати, яка в неї хворість, бо вона не погоджується на жодні аналізи. Взагалі не визнає себе хворою.

— Вона завжди, — спромагається Олена на критику родички, — ставила себе понад усіх у нашій родині, бо в неї вдома й у Сидора в парафії йшло все по заздалегідь розробленому плану, наче по шнурочку. Навіть явні невдачі: от хоч би те, що Сидір тридцять років добивався парафії у місті й таки залишився на селі, чи те, що Славко не закінчив студій, чи, врешті, його невдале одруження з Орисею Лісною — все вона старається представити перед нами, як щось заздалегідь продумане згідно з її і Сидора волею. Вона завжди — правда? — робила враження незалежної, гордовитої натури, але справжній її характер проявився щойно в недузі.

— Чекай, чекай, Гелю, а що, власне, бракує Натален?

— Та в тому й справа, що вона не дає жодному лікареві доступитися до себе. Орися каже, що вона катастрофічно втрачає на вазі, попросту тане перед очима і далі… Бачиш, що за твердий характер?..

— Не треба забувати, що вона з Річинських, — вставила репліку Клавда.

— …і далі твердить, що їй нічого не бракує, що в неї невеликий шлунковий розлад, а поза тим усе в порядку. А тим часом, каже Орися, вночі потай від своїх звужує собі спідниці, перешиває ліфчики, ушиває блузки. Якось, — каже Орися, — не могли вже знести того обману і силою, просто силою пасадили її на вагу. І що ти, Клавдуню, скажеш на це? Пізніше знайшла Орися отакенну каменюку у кишені халата.

— Рак шлунка, — винесла вирок тітка Клавда.

— Може бути. Але згадає Клавда моє слово: якщо Наталя й помре передчасно, то