Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

— Маю метрику. Свідоцтво про закінчення гімназії…

Дамі стають дуба брови, так вона здивована.

— Панна з матурою… Я б дуже хотіла подивитись на те свідоцтво! (А дулі не хочеш?) Як то панна прийшла сюди без рекомендації? Можна подумати, що панна (вже не вона) з дому втекла? Від сучасної молоді можна всього сподіватися! Ще, чого доброго, любовна авантюра. Мій дім, — закашлялась вона від хвилювання. — Мій дім…

Та мене анітрохи не цікавить те, що вона хоче сказати про свій дім. Набираюся достойної мужності й прямую до дверей. Моя шкіряна валізочка робить враження на тих, хто її ще не примітив.

Щойно на вулиці відчуваю, яка я втомлена тією кількаметровою дорогою через прийомну.

А тепер що? Тепер треба мені поки що відпочити. Он за тим блоком кам'яниць, з велетенською рекламою лікерів на задній стіні, зеленіють дерева. Напевно, там знайдеться і лавка. Так воно і є. Сідаю поміж дідуся у широкім старомоднім капелюсі і нянею в чорній кофті. Кладу собі чемодан на коліна. Спираюся на нього, як на мамине плече, і, здається, задрімую на дитячу мить. Прокидаюся від страху, що день кінчається і настає ніч.

Ні, день не кінчається, хоч сонце перекотило вже за другу половину небокраю. Від будинків, дерев, ліхтарів простяглися видовжені, непропорційні тіні.

«Не треба, мишко, боятись тіней, бо це тільки тіні», — імітую голос Севера і заплющую очі, щоб не бачити червоних фарб на шибках будинків.

А й звідки цей міфічний страх перед темінню ночі? Остаточно в мене в кишені ще десять злотих без двадцяти сотиків. Крім того, тут, у Львові, живе десь добрий друг нашого татка — пан Вацлав Ясінський. Можна б у крайньому випадку знайти його, хоч не уявляю собі, що б могла відповісти, якби мене спитали: чого я приїхала до Львова?

Ні-ні, проситися на ніч значило б викласти історію мого невдалого кохання або вигадати якусь небилицю, яка б викликала ще гірше підозріння на мене.

Розповідала мені колись Оксана, що при жіночих монастирях є нічліги для вбогих, бездомних дівчат. Там, можливо, не треба розповідати своєї біографії, але просити милостиню напевно треба.

Жебраниною ще ніхто не завоював собі місця в житті, правда, Севере?

Хай буде ганьба тим, що простягають здорові молоді руки по милостиню!

Ще добу назад я зеленого поняття не мала, яке це колосальне добро — мати своє ліжко.

Ну, ну, конику, тільки без зайвих філософських міркувань. Голову вгору і вйо вперед! Твоє щастя не покинуло тебе. Воно просто випало у тебе з кошичка. Та ти не журися. Його підніме чесна людина, побачить, що воно твоє, і поверне назад.

На самого Петра й Павла прийшов довгожданий (листівки телеграфічного стилю не входять в рахунок) лист від Слави. Без особливого захоплення, якимсь зміненим почерком, не дуже сердечно, але бодай конкретно розповіла матері трохи більше про своє життя. Дякуючи деяким своїм спортивним даним, вдалося їй улаштуватись агентом на українській фабриці цикорію. (Це речення Олена не зовсім розуміла: яке відношення має спорт до цикорію чи цикорій до спорту?) Слово «агент» було перекреслено, а замість нього вписано «комівояжер». Напевно, мала побоялась, щоб мати часом не зв'язала цього з поліцією. Наївна дитина!

Праця представника фірми (вже представник) вимагає роз'їздів по провінції, що дуже подобається їй, Славі. Мама пригадує собі (невже ж вона думає, що я можу що-небудь забути з того, що торкається її особи?), як вона завжди любила мандри? Тепер може поїздити собі «вище вух». Почуває себе добре. Можна сказати — дуже добре. На жаль, з того, що заробила, ще не може нічого послати мамі, бо її платні вистачає якраз на прохарчування для неї самої, хоч і їсть вона дуже скромно. І тут, напевно, аби не збудити в матері підозріння, що вона голодує чи недоїдає, розмашисто дописує, що живиться вона такими здоровими, гігієнічними продуктами, як чорний хліб, редька, цибуля, кисле молоко, сир, садовина і т. п.

Відпустка належатиметься їй аж через рік, але вона, можливо, службово з'явиться незабаром у Нашому. Тільки заздалегідь просить: жодних сліз, жодних докорів, взагалі жодних сентиментальних сцен. Вона почуває себе добре духом і тілом, а це найважливіше.

Єдина її жура, що за цей час вона ще більше вигуділа вгору.

Ні слова натяку про доктора Мажарина.

«Значить, ще любить», — робить про себе Олена висновок.

Лист з болючою виразністю відновив в Олениній пам'яті той ранок, коли стало їй відомо, що Слава не ночувала вдома.

Тримала, замислена, лист на колінах, коли тихцем, як це мав у звичці, увійшов Суліман.

Олена стрепенулася.

— Настрашили ви мене, Сулімане! Як це ви увійшли, що я не чула?

— Лист від Слави, що?

Річинська притакнула одними повіками.

Суліман присів на стільчик-підніжник навпроти Олени. Мусив дивитись на неї, задираючи голову, що до деякої міри зв'язувало Річинську.

— Сядьте собі зручніше, Суліман…

— Суліман знав, що Слава напише великого листа. Ну, слава богу, що все коло неї гаразд.

— Звідки ви знаєте, що гаразд?

Суліман знизав плечима. Не розумів, як можна питати про такі самозрозумілі речі.

— Що значить, звідки я знав? Ще раз мені питання! Звідки я знав! То мені подобається! Дивлюся на лице ясновельможної пані й читаю. Ну, читаю, як з книжки, що з Славою, слава богу, нема біди. Що тут питати? Я знав, що так буде, — усміхнувся своєю далекою посмішкою.

Ой Суліман, не говоріть так. Нічого ви не могли знати наперед.

— Що значить, я не міг наперед знати? — образився Суліман. — Я молився, — сказав з усією повагою, — я сам особисто просив бога, щоб Славі нічого не сталося.

Олена хотіла спитати, але стрималася, що спонукало його особисто молитися за її дитину.

— Ви добрий чоловік, Суліман, — сказала, щоб якось подякувати йому за таку прихильність до її родини.

— Добрий! — начеб образився Суліман. — А то мені подобається! Суліман добрий! Я маклер, пані Річинська, — сказав понуро, зловісно блиснувши своїми чорно-білими очима, — а маклер не має права бути добрим, пані Річинська! Я мішігене на один пункт, але не добрий. То бог, — показав пальцем на стелю, — добрий, що слухає молитви, але й він уже старенький і не знає, що не треба робити все те, що його мішігене просить, бо з того може вийти велика катавасія. Ой, така катавасія, що півсвіту буде плакати, а пів — скакати з радості… уй! Я