По той бік мосту - Мері Лоусон

Того ж ранку, коли він з Ґерті поїхав, Отто пригнав і трактора. Зайняті прощанням, вони не звернули на нього увагу, але коли Лунци вже відбули, пішли глянути на нього ближче, навіть Джейк. Хай це була машина для фермерської роботи, та вона мала колеса, а Джейк любив колеса.

– Він нагадує мені про хлопців, – сказала Артурова мати. У неї були червоні очі, й голос хрипкий, наче застуджений. – Ніколи не зможу дивитися на нього й не думати про них.

– Безглуздо ото тільки про це й думати, – сказав Артурів батько. – Від цього не легше.

– Я знаю, що від цього не легше. – Голос її був різкий від горя. – Але так є.

– На вигляд не такий потужний, як двоє коней, – мовив Артур, щоб змінити тему, хоча трактор на вигляд був досить сильний. Хоч і не був таким самим приязним, як коні, це точно.

Джейк обходив його зусібіч, гладячи величезні колеса, пальцем малюючи лінію на запилених боках.

– Мені подобається, що він червоний, – сказав він із задоволенням. – Червоний – це правильний колір для трактора. – Він виліз на нього і всівся на сидінні, широко всміхаючись згори. – Класно, мабуть, на ньому їздити, – вів далі він. – Цікаво, як його можна розігнати. Ух! Треба вивести його на дорогу й глянути, на що він здатний.

– Це не іграшка, – різко відповів батько, голосом, яким він говорив до Джейка, й Джейк запаленів.

– Це був жарт, тату. Я пожартував.

– Час обідати, – мовила мати. – Може, після обіду випробуєте його.

Але, напевно, Джейк здогадався, що йому не випаде сісти за кермо, бо після обіду він пішов геть, як завжди. Артурова мати, як завжди, помила посуд, а Артур з батьком сіли в крісла на кілька хвилин, щоб обід осів, однак, може, на трохи менше, ніж зазвичай, бо, хоч вони б у цьому й не призналися один одному, їм обом нетерпілося випробувати трактора.

– На вигляд більший, ніж до обіду, – сказав Артур, коли вони пішли знову на нього глянути.

– Ну, завтра він меншим не стане, – відповів батько. – Що ж, треба спробувати.

Він скуто заліз у кабіну, обдумуючи, куди поставити ноги, і сів на сидіння. А тоді завагався й глянув на Артура.

– Хочеш перший?

Артур похитав головою.

– Точно?

– Ага.

– Ну гаразд. Поїхали.

Він запустив двигун, як його навчив Отто, й той запрацював із гуркотом. Вони з Артуром широко всміхнулися один одному. Він увімкнув передачу, й величезні колеса почали рухатися. Він міцно схопився за кермо обома руками й прокричав:

– Поїду на нижні сорок акрів!

Артур кивнув і провів його поглядом.

– Сподіваюся, він буде обережний, – сказала мати. Артур, почувши її голос, аж підстрибнув. Він не чув, як вона підійшла й стала в нього за спиною.

– Я піду за ним, – відповів він. – Гляну, як він там.

– Скажи, хай не поспішає. Я піду до Лунців глянути на Оттових свиней. Просто переконатися, що з ними все гаразд. Якщо сядеш за кермо, будь обережний, Артуре.

Він пішов, ступаючи по слідах від трактора. Його батько вже зник з очей – він і справді їхав досить швидко. Але ж у цьому вся перевага тракторів: вони швидко їздять. Отто підрахував, що міг зорати чотири чи п’ять акрів за той час, який потрібен був запрягові коней, щоб зорати один. Може, вони його таки куплять, коли Отто приїде розпродувати майно. Шумний він, одначе. Артурові це не подобалося. Його батько від’їхав точно на три поля, а гуркіт і далі чути. А тоді якось різко цей звук змінився. Гуркіт завібрував, а тоді став гучнішим, і різкішав, доки не став скидатися на крик. Артур нахмурився, думаючи, що це його батько робить. Увімкнув не ту передачу? Раптом стривожившись, він став іти швидше, а тоді кинувся бігти. Крик і далі чувся. Він проминав трактора багато разів, коли ним орав хтось із Лунців, але ніколи не чув такого звуку.

Діставшись до підніжжя пагорба, Артур не відразу його побачив. Він зупинився й роззирнувся. Він чув той шум гучніше, ніж раніше, високе пронизливе брязкання, й сліди на землі були, простягалися більше-менше рівно до краю поля, але самого трактора видно не було, лише якась велика брунатнувато-чорна штука виглядала з канави. Аж тут він усе зрозумів, і кинувся бігти й кричати водночас: «Тату! Тату!». Точно так само, як кричав багато років тому, коли мала народитися дитина і його мати була в небезпеці, він біг і кричав, тепер, як колись, і страх стискав його серце.

Трактор перекинувся так, що його колеса крутилися в повітрі. Його батько був під ним. Артурові було видно тільки його голову й шию. Він лежав догори лицем, і воно було багряне, очі вибалушені, а рот широко роззявлений. Артур стрибнув у канаву й схопив трактора за бік, уникаючи його монструозних коліс, уперся ногами й потягнув що мав сили. Трактор не зрушився ні на дюйм.

– Тримайся, тату! Тримайся! – закричав Артур голосом, що надривався від невір’я й жаху. Трактор і далі вищав, наче тварина. Він обернувся до нього спиною, простягнув руки позаду себе, вперся ногами в стінку канави й підняв, вкладаючи всю свою силу, підняв, крекчучи від напруги. Чи заворушився батько? Він точно не знав, але йому здалося, що так, і він не міг опустити трактора, бо вся вага знову ляже на батька. – Господи! Господи! – закричав він, і, наче відповідь на його благання, нагорі канави щось заворушилося й з’явився Джейк, блідий, з величезними від шоку очима. Джейк стрибнув у канаву, простягнув руку й швидко повернув ключ, і тиша закричала так само гучно, як вищав двигун. Джейк схопився за трактора й теж спробував його підняти, але був він кволий й узагалі нічим не допоміг.

– Біжи по коней! – крикнув до нього Артур. Його ноги тремтіли від напруги. А що як він не витримає? Який сенс у його кремезності й силі, якщо він не зможе втримати трактора, щоб той не роздавив його батька?

Джейк кивнув і став дертися з канави так швидко, як дозволяла йому ушкоджена нога. Нагорі він на якусь секунду озирнувся. І став.

– Біжи по чортових коней! – заволав Артур, але Джейк знову зісковзнув униз і поклав долоню Артурові на руку. – Арте, він мертвий, – сказав він. Голос його дрижав, а губи були синюшні від шоку.

Артур опустив погляд і побачив кошмарний колір батькового обличчя, й те, як вибалушилися його очі, й побачив, що в нього з рота тече кров. Але це не означало, що