По той бік мосту - Мері Лоусон
А тоді, іншим разом – і це було чи не гірше – він забувався. Десь у полі, занурений у роботу, він думав – сьогодні п’ятниця, добре було б завтра піти в місто з Карлом, побачитися з хлопцями.
*
Преподобний Ґордон, пресвітеріанський священик, поїхав приєднатися до солдатів. Він мав зважити, чи кидати своїх маленьких дітей і вірян у Струані, багато з яких переживали втрату батьків та синів, але через таку криваву бійню на закордонних фронтах совість більше не дозволяла йому залишатися вдома. По всій країні церква зверталася до старших священиків із закликом покинути пенсію й замістити тих, хто поїхав, а тим часом церковні старшини старалися як могли, вночі пишучи проповіді й читаючи їх у неділю на службі.
Уряд постановив звільнити від навчання учнів старших класів середніх шкіл, щоб ті допомагали на фермах, особливо під час врожаю. (Нарешті, на думку Артура, правильно розставлені пріоритети.) Проблема полягала в тому, що більшість із них були міські хлопці, які не знали, з якого боку підійти до корови, та й навіть їх не вистачало, щоб упоратися з усім.
Як і погодилися, Артур та його батько об’єднали сили з Отто. Задум, що стояв за цією угодою, – тримати ферму Лунців у доброму стані для хлопців – помер разом із Карлом та його братами, але закидати ферму суперечило їхній природі. Отто гарував, як машина, наче хтось його накручував ключиком на спині і пускав працювати. Артур з батьком боялися за нього. Боялися, що він запрацює себе до смерті. Та все одно залишалося ще багато чого, що треба було зробити.
Джейк, певна річ, не допомагав. Джейка звільнили від сільськогосподарської роботи. Власне, від будь-якої роботи. Його шкутильгання звільнило його від усього. Була тисяча справ, які він міг би легко виконувати, але якимось чином не поставало навіть питання про те, щоб вони дісталися йому. Він змінився після того випадку. Або ж, може, це вони – Артур, батько й навіть мати – може, це вони змінилися. Хай там як, а було зрозуміло, що Джейк більше нікому нічого не винен. Його зламані кістки заплатили за всі його гріхи, минулі, теперішні й майбутні, й відтоді він був вільним птахом.
У дечому це полегшило їм життя. Через те що від Джейка нічого не очікувалося, між ним і батьком не виникало тертя, коли він цього не робив. Він здавався веселішим, ніж раніше, однак не проводив удома більше часу, ніж це було необхідно. «Як у вас справи? – питав він, сідаючи вечеряти. – У всіх день минув добре?». Було ясно, що він не очікував почути відповідь і йому було байдуже, навіть якби й почув, але принаймні він про це питав. Артур зазвичай кивав, а їхня матір починала щебетати про місцеві плітки, а батько, хоч і не відповідав, принаймні не зиркав на нього пронизливим поглядом. Здавалося, що Джейк – їхній гість, який не збирався затримуватися надовго, але був готовий поводитися виховано, доки перебував у їхньому товаристві. Просто не втручайтеся в його життя – та й усе. Артур бачив, що мати ще не до кінця це усвідомила.
– Джейку, любий, мені надійшов лист від містера Віллера.
Артур, який сидів на сходах за задніми дверима, порпаючись у бляшанці з гайками й шурупами, почув тривогу в її голосі. Містер Віллер був шкільний директор.
– Він хоче, щоб я прийшла й поговорила з ним. Ти знаєш, з якого приводу? В школі все гаразд?
Тиша. Напевно, Джейк знизав плечима.
– Але ж у чому там може бути річ, Джейкі?
– Хтозна. Той Віллер – старий дурень. Не завдавай собі клопоту, мамо.
– Ох, але ж Джейку… – вона намагалася говорити з твердістю в голосі, якої, здавалося, більше не мала.
– Я маю йти, мамо. Побачимося пізніше.
Виявилося, що Джейк зшахраював на іспиті. Як він міг так учинити? Нащо це робити, коли він такий розумний, що йому це зовсім не треба? Ось що вона не могла збагнути. Містер Віллер похмуро сказав, що через Джейкову травму він цього разу йому пробачить, але наступного вижене зі школи.
Певна річ, Джейк це заперечував. Сказав, що це вигадав якийсь хлопець із його класу, що мав на нього зуб.
Тепер він був майже шістнадцятирічний, мало не з Артура зростом, але худий як сірник і неймовірно вродливий. Шкутильгання ніяк не заважало йому крутити з дівчатами, Артур знав точно. Взагалі не заважало. Байдуже, хто вони були, якого віку чи звідки, – Джейк умів їх запалити, наче свічку. Одної неділі Артур бачив, як він після служби в церкві теревенив із Міллеровими дівчатами та їхньою матір’ю. Містер Міллер керував крамницею Гадсонз-беї, й вони з дружиною, світлокосою, повненькою й досі вродливою, хоч їй уже виповнилося близько сорока, мали трьох дочок, віком, як здогадувався Артур, десь від десяти до вісімнадцяти. Джейк стояв серед них на сходах церкви, розмовляючи і широко жестикулюючи руками. Артур почув, як він сказав: «…і якщо я поцілював, вона падала, підпалювала траву, й полум’я аж ухкало…». Місіс Міллер та всі троє дівчат засміялися, ні на мить не відводячи погляду від Джейкового обличчя. Джейк був зацікавлений лише в найстаршій доньці, але не гребував зачаровувати їх усіх, просто бо був на це здатний.
І не лише зачаровувати. Якогось пізнього пообіддя Артур зайшов у сарай і, почувши якийсь звук, спинився, щоб його розпізнати. Гаряче курне сонячне світло косо лилося крізь прогалини між дошками, а повітря було густе від запаху худоби. Він знову почув цей звук, а тоді Джейків голос, дуже тихий. Він був на горищі, і його слова долинали згори разом зі світлом. Хоч і тихо, проте Артур розчув їх дуже чітко.
«Поклади сюди руку». В його голосі навіть чулася усмішка. «Осюди. Отак». Його голос став густий, наче пил.
Артур стояв, прикипівши до підлоги. Він не міг збагнути, що саме чув. Чи то пак, він усе чудово зрозумів, проте
