По той бік мосту - Мері Лоусон

Джейк і досі іноді страждав від болю. Зазвичай увечері. Артур бачив це з того, як він раз за разом міняв пози, намагаючись сісти зручно. Він підводився, ходив довкола й знову сідав. Неспокійно ворушив плечима. Однак він ніколи на це не скаржився. Артурові майже хотілося, щоб це було не так. Джейків стоїцизм викликав у нього ще більше почуття провини.

Артур більше не чекав, годину за годиною, що Джейк розповість батькам, що сталося на мосту. Він не знав, чому сокира не впала, але цього не сталося, й він не відчував загрози. Може, Джейк тягнув час. Накопичував викриття, наче гроші в банку. Або, може, й не збирався сказати їм напрямки, може, вирішив, що цінніше буде мати щось проти Артура. Борг, повернення якого він зможе вимагати, коли настане час.

*

– Джексонів хлопець удома, – сказала Артурова мати, кладучи картоплю на чоловікову тарілку. – Але, за словами Енні, втратив руку. А син Стена й Гелен Воллесів ще не досить одужав для перевезення.

Вона поклала високу гірку квасолі й моркви – перевагою того, щоб жити на змішаній фермі, було те, що їх не зачепило нормування продовольства. Але її губи були стиснуті. Артур помітив навколо них маленькі зморшки, так, наче вона останнім часом надто часто їх стискала – забагато поганих новин.

– Уся річ у тому, що до цього звикаєш. Ми всі до цього звикаємо. Тобі досить, Генрі? – Артурів батько кивнув. – Чути такі речі, я маю на увазі. Більше ніхто не звертає на це уваги. Так, наче всі ці смерті й жахливі травми… це нормально. Навіть шоку майже не відчуваєш. Страхіття. Ми маємо принаймні відчувати шок! Артуре, давай свою тарілку. – Вона почала накладати Артурові жирні шматки яловичини. – А знаєте, що ще? Гемборо – чи, точніше, те, що від нього лишилося – збираються перетворити на в’язницю для військовополонених. Німецьких в’язнів перевозять аж сюди й поміщають у спеціальні табори. Декого з них відправляють у в’язницю в Монтейті. Джейку, тобі скільки?

– Один шматок, – відповів Джейк. – Гемборо? Ти про старе вимерле місто?

– Так. Видно, деякі будівлі там ще стоять. Тож туди вирішили поселити в’язнів. Мені здається, це погана ідея. А що як вони втечуть? Ти певний, що не подужаєш іще один шматок, Джейкі?

Джейка пересмикнуло. Він терпіти не міг, коли вона його так називала.

– Певний.

– Картоплі ще є багато. – Вона стала класти на його тарілку картоплю. – Навряд чи втікачі, що бродять нашими лісами, – це хороша ідея.

– А хіба там не буде сторожі? – сказав Джейк. – Це забагато, мамо. Я стільки не з’їм.

– Постарайся, – відповіла вона, м’яко примушуючи.

Вона постійно за нього хвилювалася, Артур це знав. Кожну хвилину. Війна і смерть Лунцевих хлопців цього не змінили. Власне, навіть погіршили ситуацію: якщо інші хлопці гинуть тисячами, то чому її сина не спіткає те ж саме? Напевно, Доля приберегла їм щось інше. Особливо для Джейка: саме за Джейка вона хвилювалася, Артур це розумів. Так було завжди, а тепер – навіть більше, ніж раніше. Він її не винуватив. Джейк завжди був у його полі зору теж. Як тінь, злегка замальована провиною.

– Їх охоронятимуть колишні військові, – сказала мати. – Але ж вони позасинають на посту. Вони вже в літах.

Джейк пирхнув. Він з’їв шматок яловичини, одну картоплину й десь половину морквини, а тоді відсунув свого стільця.

– Я пішов.

Іноді Артур питав себе, чи не їв він так мало навмисно, щоб її помучити.

– А десерту не хочеш? На десерт пиріг.

– З’їм пізніше.

– Куди ти йдеш?

– З дому.

Він погладив її по голові й пішов. Двері стукнули, зачиняючись за ним.

У тиші кімнати пролунав голос матері:

– Як думаєте, він щасливий? З нами, я маю на увазі. Він щасливий тут, з нами?

Артур глянув на неї і побачив розпуку в її очах.

*

На початку травня Отто Лунц прийшов повідомити, що вони з Ґерті збираються поїхати.

– Я не снаю, надовго чи ні, – сказав він, сів за стіл і взяв чашку чаю, яку перед ним поставила Артурова мати. – Моше, надовго. У Ґерті сестра в Ошаві4, ми поїдемо до неї. Моше, продамо ферму, не снаю. – Він переводив погляд від одного з них до іншого. Вираз його обличчя був такий похмурий, що доводилося докладати зусилля, щоб не відводити очей. – Я бути радий, якщо ви приглянете за всім, – вів далі він. – Я заплачу, певна річ.

– Нам не треба твоїх грошей, Отто, – сказав Артурів батько. – Ми радо зробимо все, що зможемо.

Однак у його голосі чулася тривога. На все їх точно не вистачить.

Але Отто це розумів.

– Важливо тце свині. Я снаю, шо вам не треба більше землі, але, якщо вісьмете мій трактор, моше, оброблятимете ше трохи? І паливо видаватимуть. Так у вас буде й трактор, і коні.

Артур із батьком невпевнено перезирнулися. Їм ніколи не хотілося мати трактора, байдуже, який він швидкий чи продуктивний. Вони казали собі, що він не вартий тих грошей – Отто заліз у великі борги перед банком, щоб його купити, і спочатку той багато ламався, коштуючи йому додаткових витрат – але насправді трактор просто їм не подобався. Вони не хотіли, щоб їхньою землею їздила велика, негарна, шумна машина. Якщо порівняти її з кіньми, то ті добре знали свою роботу, були тихі й товариські, й удобрювали землю в процесі, замість того щоб притоптувати її або загрузати в багнюці щоразу, коли дощило, тож коні однозначно переважали. Але тепер, коли їм треба дбати не тільки про свою землю, а й про землю Отто…

– Ніхто з нас раніше не водив трактора, – сказав Артурів батько, наче сподіваючись, що це стане поважною причиною.

– Завтра я показати, – відповів Отто. – Тце не складно.

Тож наступного дня він їм показав, і це не було складно. Й Артур, і його батько по черзі поїздили Лунцевою доріжкою, й це здавалося досить просто. Наче водити вантажівку, тільки трактор більший. Тож про все домовилися. Данни доглядатимуть за фермою й братимуть – неохоче – свою частину прибутків, а Отто з Ґерті не поспішаючи вирішать, що робити далі. Однак всі вони знали, що прощалися назавжди, що наступного разу, коли Лунци побувають у Струані, вони приїдуть просто забрати речі з дому.