Червоне і чорне - Стендаль
Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жюльєна, примусити його забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Сеньйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідями. Коли о першій годині ночі Жюльєн наказав дітям іти спати, вони почали благати:
— Ми послухаємо ще цю історію! — вигукнув старший.
— Це історія про мене, синьйорино,— сказав сеньйор Джеронімо.— Вісім років тому я був таким, як ви, юним учнем консерваторії в Неаполі, тобто я хочу сказати, я був вашого віку, але не мав честі бути сином уславленого мера чарівного містечка Вер'єра.
Почувши ці слова, пан де Реналь глибоко зітхнув і глянув на дружину.
— Сеньйор Цінгареллі,— провадив далі молодий співак, навмисно утрируючи свій акцент, від якого діти заходились сміхом, сеньйор Цінгареллі був надзвичайно суворим учителем. Його не любили в консерваторії; але він хотів, щоб до нього всі ставились так, немовби його обожнюють. Я часто вхитрявся тікати нишком: бував у маленькому театрику СанКарліно, слухав там божественну музику. Але, боже мій! як роздобути вісім су на вхідний квиток? Сума величезна! — сказав він, дивлячись на дітей, а діти зайшлися сміхом.— Якось сеньйор Джіованноне, директор театру СанКарліно, почув, як я співаю. Мені тоді було шістнадцять років. «Цей хлопчик — просто скарб»,— сказав він.
«Хочеш, друже мій, я тебе візьму до себе в театр?» — спитав він мене,
«А скільки ви мені дасте?»
«Сорок дукатів на місяць».
Панове, це ж сто шістдесят франків! Від щастя я був на сьомому небі.
«Але як домогтися,— спитав я в Джіованноне,— щоб суворий сеньйор Цінгареллі відпустив мене?»
«Lascia fare a me»,
Покладіться на мене,— переклав старший хлопчик.
— Саме так, юний мій сеньйоре. Отже, сеньйор Джіованноне каже мені: «Саго перш за все підпиши цей контракт». Я підписую, він мені дає три дукати. Ніколи до того часу я не бачив стільки грошей. Потім він пояснює мені, що я повинен робити.
На другий день я прошу аудієнції у грізного сеньйора Цінгареллі. Його старий камердинер мене впускає.
«Чого тобі треба, шибенику?» — питає Цінгареллі.
«Маестро,— кажу я йому,— я каюсь у своїх помилках; я більше не тікатиму з консерваторії, перелазячи залізну огорожу. Я вчитимусь тепер вдвоє старанніше, ніж досі».
«Якби я не боявся зіпсувати найкращий бас, який я будь-коли чув, я б тебе посадив у карцер, на хліб і на воду, ти б посидів так тижнів зо два, негіднику».
«Маестро,— знов починаю я,— я тепер буду зразковим учнем у всій школі, credete a me. Але я прошу вас, будьте такі ласкаві, якщо хто-небудь проситиме, щоб ви мене відпустили співати в місті, відмовте йому. Благаю вас, скажіть, що ви не можете».
«Та якому дурню спаде на думку просити за такого шибеника, як ти? Невже я дозволю тобі покинути консерваторію? Ти що, глузуєш з мене? Ану, забирайся геть,— сказав він, намагаючись дати мені ногою в зад,— геть, а то — начувайся — потрапиш ти в мене у карцер на хліб воду!»
Через годину до директора з'являється сеньйор Джіованноне.
«Я прийшов просити вас, від вас залежить мов щастя,— каже він.— Віддайте мені Джеронімо. Хай він поспіває в моєму театрі, і цієї ж зими я зможу видати заміж дочку».
«Навіщо тобі цей гультяй? — питав його Цінгареллі.— Ні, я не згоден, не віддам його нізащо; та, зрештою, коли б я навіть погодився, він ніколи в світі не захоче кинути консерваторію. Він тільки що заприсягнув мені в цьому».
«Ну, якщо така справа,— поважно каже Джіованноне, витягаючи з кишені мій контракт,— саrіа саrіа!,— ось його підпис».
Тут Цінгареллі, не тямлячи себе від люті, щосили смикає дзвоник:
«Вигнати Джеронімо з консерваторії!» — кричить він несамовито.
Ось так мене й вигнали, а я реготався на все горло. Того самого вечора я співав арію Moltiplico. Полішинель збирається одружитись і перелічує на пальцях речі, потрібні йому, щоб завести господарство, весь час збиваючись з рахунку.
— Ах, пане, зробіть ласку, заспівайте нам цю арію,— сказала пані де Реналь.
Джеронімо заспівав, і всі сміялись до сліз. Сеньйор Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім'ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.
На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.
«Отже, скрізь панує фальш,— думав Жюльєн.— Тепер сеньйор Джеронімо поїде в Лондон на шістдесятитисячну платню. А без спритності директора СанКарліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять... Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього не мав таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше».
Одна річ дуже дивувала Жюльєна: тижні, які він провів на самоті у Вер'єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. Його сліпучі мрії не порушувалися щохвилини жорстокою потребою вгадувати порухи ницої душі, та ще й обманювати її лицемірними вчинками і словами.
«Може, щастя ось тут, зовсім близько?.. Адже на таке життя не треба багато грошей. Я можу або одружитись з мадемуазель Елізою, або стати компаньйоном Фуке... Проте хоч подорожній, піднявшись на круту гору, з насолодою сідає відпочити на її вершині, чи був би він щасливий, коли б його примусили відпочивати вічно?»
Пані де Реналь мучили страшні думки. Всупереч своїм попереднім намірам, вона розповіла Жюльєнові всю історію з торгами. «Здається, я для нього ладна порушити всі свої клятви!» — думала вона.
Не вагаючись, вона пожертвувала б своїм життям, щоб урятувати свого чоловіка, якби життя його було в небезпеці. Це була саме така великодушна і романтична натура, для якої бачити можливість доброго вчинку і не зробити його є джерелом таких тяжких докорів