Червоне і чорне - Стендаль
ми. За ними слідом з’явилося кілька. багатих: лібералів. Запросили до столу.
Поганий настрій Жюльєна ще погіршав, коли йому спало на думку, що поруч з їдальнею за стіною сидять нещасні мешканці притулку і що вся ця позбавлена смаку пишнота, якою його хотіли приголомшити була, непевно придбана за гроші від махінацій з їхнім м’ясним раціоном.
«Мабуть, вони голодні зараз»,— подумав він, і йому стиснуло горло; він на мав сил їсти і ледве міг говорити. Але за чверть гадини йому стало ще гірше. Здалеку час від часу долинала вулична пісенька — слід сказати, дещо непристойна — її співав хтось із отих бідняків. Пан Вально глянув на одного з своїх слуг у пишній лівреї,— той зник, і невдовзі спів урвався. Саме цієї хвилини лакей наливав Жюльєнові рейнвейн у зелений келих, і пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує до дев’ять франків за пляшку, без доставки. Жюльєн, тримаючи в руці зелений келех, сказав панові Вальне:
- От і не чути тієї вульгарної пісні.
— Ще 6 пак, хай йому чорт? — відповів директор з переможним виглядом.— Я наказав, щоб їм заткнули пельку.
Це вже було занадто для Жюльєна: він засвоїв манери, але ще не пройнявся почуттям цього товариства.
На щастя, ніхто не помітив його ганебного розчулення. Збирач податків почав роялістську пісню. Потім всі хором підхопили приспів, сумління стало нашіптувати Жюльєну: „Ось він, той брудний добробут, якого й ти можеш досягти й тішиться їм, але тільки на таких умовах і в такому товаристві. Можливо ти матимеш посаду з платнею в двадцять тисяч франків але, об’їдаючись м'ясивом, ти не даватимеш співати біднякові Ти влаштовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш э його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаднішим! О Наполеон! Які прекрасні були часи твого володарювання, коли люди завойовували щастя в небезпеках битв; але йти шляхом підлоти, збільшуючи страждання знедолених...
Признаюся, що через слабкодухість, виявлену Жюльєном у цьому монолозі, я дуже невисокої думки про нього. Він був би гідним побратимом тих змовників у жовтих рукавичках, що хочуть змінити весь життєвий лад великої країни, але не бажають мати на своєму сумлінні найменшої плямочки.
Раптом Жюльєн був змушений знов повернутись до своєї ролі. Адже його запросили пообідати в такому вишуканому товаристві не для того, щоб він мріяв і мовчав.
Колишній власник фабрики вибивних тканин, нині член-кореспондент Безансонської і Юзеської академій, звернувся до нього з другого кінця столу з запитанням, чи правда те, що розказують про його дивовижні успіхи у вивченні Нового завіту.
Враз запанувала мертва тиша; немов якимись чарами в руках ученого члена двох академій опинився Новий завіт латинською мовою. Тільки-но Жюльєн встиг відповісти йому, як той прочитав початок якоїсь латинської фрази. Жюльєн продовжував її напам'ять, пам'ять не зрадила його, і це диво викликало загальне захоплення, що виявилось із тією галасливою запальністю, яка виникає в кінці обіду. Жульєн глянув на зашарілі лиця дам; деякі з них були непогані з себе. Він звернув увагу на жінку збирача податків, голосистого заспівувача.
— Мені, справді, незручно так довго говорити латинською мовою в присутності дам,— сказав він, дивлячись на жінку збирача.— Якби пан Рюбіньйо,— так звали члена двох академій,— був ласкавий прочитати яку-небудь латинську фразу, я б спробував, замість того щоб продовжувати, відразу перекласти її.
Цей другий іспит довершив його успіх.
Серед гостей було кілька багатих лібералів — однак ці щасливі батьки сімейств розраховували на стипендію для своїх дітей і тому раптом перекинулись до роялістів, Але незважаючи на цей тонкий політичний хід, пан де Реналь не приймав їх у себе. Ці добродії, що знали Жюльєна тільки з чуток і бачили його лише один раз, коли він хизувався на коні в день зустрічі короля, тепер виявились його найпалкішими прихильниками. «Коли ж нарешті цим йолопам набридне слухати біблійну мову, в якій вони нічогісінько не розуміють?» - думав він. Але насправді ця мова здавалася їм цікавою через свою незвичність: вони сміялися. Жюльєн нарешті стомився.
Коли пробило шосту годину, він поважно підвівся й сказав, що має вивчити цілий розділ з нової теології Лігуорі, який він повинен завтра відповісти панові Шелану.
— Бо моє ремесло,— додав він, приємно усміхнувшись,— полягає в тому, щоб примушувати інших відповідати мені уроки і самому відповідати уроки.
Ці слова дуже сподобались усім і викликали багато сміху: саме такі дотепи пасують для Вер'єра. Жульєн уже підвівся, за ним, всупереч усім правилам світської пристойності, повставали й усі, така сила справжнього таланту. Пані Вально затримала його ще на чверть години: він неодмінно повинен був послухати, як її діти відповідають напам'ять катехізис. Вони робили дуже смішні помилки, але цього не помітив ніхто, крім нього. «Які неуки! Не знають найперших основ закону божого!» — подумав він. Нарешті Жульєн відкланявся і вже сподівався, що може йти, але довелося ще вислухати байку Лафонтена.
— Це надзвичайно аморальний автор,— сказав Жульєн пані Вально.— В одній байці, про мессіра Жана Шуара, він дозволяв собі висміювати все, що е найбільш гідним поваги. Найкращі коментатори його рішуче засуджують.
Перше ніж піти, Жюльєн дістав чотири чи п'ять запрошень на обід.
— Та цей юнак робить честь нашому департаменту! — хором вигукували гості, що були вже добре-таки напідпитку. Договорились навіть до того, щоб виділити для нього стипендію з громадських коштів, аби він міг продовжувати навчання в Парижі.
Поки ця необережна ідея обговорювалась у їдальні, Жюльєн уже встиг вийти за ворота.
— Ну й сволота! ну й сволота! — тихенько повторив він кілька разів, з насолодою вдихаючи свіже повітря.
В цю хвилину він почував себе справжнім аристократом; і це він, хто так довго не міг звикнути до зневажливих посмішок і погордливої зарозумілості, що ховалася за всіма чемними фразами, з якими звертались до нього в домі пані де Реналь. Він не міг не відчути величезної різниці між цими домами. «Забудьмо навіть,— казав він, ідучи додому,— про гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати. Але чи могло б спасти на думку панові де Реналю говорити своїм гостям про ціну кожної пляшки вина, яким він їх частує? А цей пан Вально раз у раз перелічує своє багатство, і коли тут присутня його дружина, він неодмінно вважає своїм обов'язком сказати: «твій дім», «твій маєток».
Ця дама, очевидно, так втішається