Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Ідилія закінчилася влітку 1919 року, коли містечко окупував котрийсь із численних тоді напівбандитів, напівотаманів, котрого вітри революції занесли сюди аж з Одеси-мами. «Батько» Струк затримався в Чорнобилі аж на місяць. Проте, й за цей короткий час вони в’їлися в пам’ять місцевих жителів настільки, що коли і вісімдесят років потому наша родичка, чорнобилянка Віра Михайлівна Кругленко, світла їй пам’ять, почала писати історію свого древнього містечка, то їй переповіли чимало і про бандитів, і про самого отамана. Його хлопці регулярно збирали контрибуцію з переляканих обивателів, підробляли старим грабіжницьким ремеслом на великій дорозі. А у вільний від основного заняття час задля розваги топили місцевих євреїв у Прип’яті. Десь у середньому по десять чоловік за день. На круг за місяць вийшло триста безвинно убієнних.

А як вибили Струка з Чорнобиля, то увірвалася до повіту божевільна чекістка на прізвисько Сонька-комісарша зі своїми головорізами. Похапали триста селян - перших, хто під руку втрапив, і втопили у колодязях. Така от - революційна помста.

Тих євреїв, хто вцілів і дожив до серпня 1941-го, закопали живцем у землю нові окупанти. Цього разу - німецькі. Люди, люди, що ви за створіння?

А потім у 1986-му році Чорнобиль обезлюднів остаточно. І тільки й лишилося сліду по місцевих євреях, що довжелезна братська могила з німецької окупації. А на обійсті школи вціліли, та й то випадково, пара могил чорнобильських цадиків, померлих ще в ХІХ столітті. А ще - жменька жартівливих оповісток про їхню мудрість. Наприклад, ось такі:

Колись давно-давно, либонь ще коли правобережна Україна була під Польщею, чорнобильський воєвода, поляк, ясна річ, втомився розбороняти бійки між ортодоксальними юдеями і хасидами. Тому прийняв радикальне рішення: кожна община делегує свого духовного провідника на релігійний диспут, в якому і з’ясується - чиє ж то зверху?

Але! Аби раз і назавжди відохотити бажаючих зробити таку практику традицією, воєвода звелів: тому, хто перший визнає, що чогось не знає, зітнути голову. Жах!

Треба сказати, що на той час рабином чорнобильських хасидів був уже добряче немолодий достойник та на додачу ще й здоров’я мав вутле. Відтак община вирішила виставити замість нього відчайдуха з бажаючих. Ще й нагороду добрячу призначила.

І от - уявіть собі - зголосився місцевий балагула. Може, й предок нашого Арєля. Його зодягли, як належить духовній особі, і привели на диспут. Ортодоксальний рабин, якому за жеребом випало першому відповідати на запитання, помітив підміну (ще б пак!) і єхидно поглядав на псевдоцадика:

- Що означає “єйнені жодеа”? - запитав переодягнений балагула.

- Не знаю, - відповів ортодокс… і власне, відповів правильно. Бо в перекладі з івриту ці два слова означають “не знаю”. Але ж виглядало так, що він не знає відповіді на питання.

Воєвода наказав стратити ортодокса, балагула одержав свою нагороду. Бійки, природно, припинились, але запитання до переможця таки залишилися. Балагулу запросив до себе головуючий кагалу і сказав:

- Слухай, ти що, знав, що треба запитати?

- Та ні, мені просто пощастило. Кілька днів тому я запитав нашого високоповажного рабина, що це за слова такі: “єйнені жодеа”? А він мені сказав: не знаю. От я й подумав: якщо вже наш високоповажаний ребе не знає, то навряд чи це знає отой пархатий.

Хасид із Чорнобиля емігрував до Америки. І одразу звернув увагу, що місцеве населення якось не дуже доброзичливо споглядає на його традиційні довжелезні пейси і бороду. Тож він негайно подався до нью-йоркського рабина і запитав:

- Ребе, маю потребу поголити бороду. Чи наш Закон це дозволяє?

- Забудь раз і назавжди! І не заїкайся! Наш Закон забороняє торкатися лезом людської шкіри.

- Ребе, а чого ж у такому разі ви поголений?

- Бачиш, сину мій, бо я ні в кого не питав на це дозволу.

Чорнобильський єврей, який живе через паркан од місцевого цадика, доходить висновку:

- Святі книги пишуть правду. Немає жодної людини без гріха. Але! Є різниця між цадиком і звичайним грішником. Цадик, доки живе, знає, що він грішить, а грішник - доки грішить, знає, що він живе.

У поїзді здибаються чорнобильський та брацлавський цадики. Ввічливо вітаються, зручно вмощуються і мовчать.

Хасиди, що супроводжують достойників, з нетерпінням чекають, коли ж ті розпочнуть мудру і повчальну бесіду або, ще краще, дискусію.

Але обидва мудреці мовчать.

Нарешті в одного з хасидів уривається терпець:

- Високоповажні ребе! Чого ви мовчите?

Чорнобильський, як старший за віком, відповідає з усмішкою:

- Я знаю все. І він знає все. То про що нам говорити?

Від авторів: допитливий читач одразу впізнає в цьому сюжеті класичний віршик українського пересмішника Степана Руданського. Нічого дивного! Адже поет більшу частину життя прожив на Поділлі. До того ж - неподалік од Брацлава. Почув від місцевих хасидів - і літературно обробив. А може, все було навпаки: склав отакий от жарт, добре знаючи вдачу своїх сусідів-євреїв - і пустив у народ.

Чорнобильський рабин та кілька віруючих виходять із синагоги. Настрій - сама благість, ребе продовжує говорити про щось там божественне і піднесене, коли раптом уриває на півслові і поминає нечистого. Ще б пак! Під самісінькою синагогою стоїть молодий Сруль і, даруйте, лапає християнську дівчину.

- Лайдак! Атеїст! - вибухає ребе. - Побійся Бога! Як ти посмів! Та ще й під час посту.

- Ребе, не робіть ґвалту, - заспокоює Сруль. - Я Бога поважаю. Те, про що ви подумали, ми з цією дівчиною робитимемо після “кучок” (єврейська