Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Чорнобильська господиня шкуру зніме, як панчоху, обережненько, щоб ані жодної дірочки не було. Оббере м’якуш, а кістки поставить варитися на юшку. Фарш… о, справжня господиня має свій власний секрет фаршу, який хіба що дочці передасть. Потім шкура напихається фаршем, затуляється вичищеною головою і вкладається до ринки… А ось і вона, як зараз кажуть, головна фішка риби по-чорнобильськи: ринку треба вистелити не овочами “морква-цибуля-буряк”, а лушпайками з цибулі! Вони додадуть приємного присмаку і красивого бронзового кольору. А вже коли рибина зручно вляглася на підстилці - залити її гарячою юшкою, звареною з кісток. І хай собі кілька годин мліє в духовці. Тоді навіть якусь дрібненьку кісточку в м’якуші не помітили, вона упариться і стане м’якенькою.

А головна відмінність гефілте фіш по-чорнобильськи - що це не короп, а щука! Ну не водиться короп у Прип’яті. Навіть зараз, за умов радіації.

А щодо другого скарбу - то це історія, пов’язана з виразом “хоробрий Янкель“. Дехто каже - “хоробрий Мошко”, але звідки пішла така характеристика, вже ніхто не знає.

А ми знаємо! Завдяки вже згаданому чорнобильському вчителеві Якову Пащенку, якому колись розповів сусід-єврей.

Так ото ж - Янкель, котрий не відзначався ні фізичною силою, ні винятковою хоробрістю, якось пізно вночі йшов додому вузькою чорнобильською вуличкою. Ліхтарів на ній не було, місяць хмари затулили… Дивиться Янкель - а край стежки стоїть хтось великий і дуже підозрілий.

Янкель знімає з себе лапсердак, чіпляє його на ціпок і голосно каже:

- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут двоє, а що два - то не один!

Дуже підозрілий мовчить (що саме по собі вже надто підозріло). Тоді Янкель знімає з голови котелок, одягає його на руку, відставляє вбік і гукає:

- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут троє, а що три - то не один!

Знову тиша. Янкель знімає сорочку і вішає її на деревце край стежки.

- Гей, ти, там!…

Одне слово - що чотири, то не один!

В цю мить вітер зігнав з місяця хмару - і стало видно, що великий, мовчазний і підозрілий був усього-на-всього кущем.

Чи то сусіди чули, як Янкель на кущ страху наганяє, чи сам він не втримався і комусь розповів - але як пішов у народ вираз “хоробрий Янкель”, та так і досі ходить.

Часом здається - досить прийти на київський річковий вокзал, взяти квиток на один з чотирьох пароплавів: «Косенко», «Довженко», «Леонтович» чи «Гулак-Артемовський», сісти на нього ввечері - і вранці опинишся у тихому славному містечку Чорнобилі. Чалап-чалап, причалимо до дерев’яного дебаркадера (пристань побудують пізніше), а там уже чекає на пасажирів балагула Арєль зі своєю конячкою, запряженою до… (як би його охарактеризувати?… багатофункціонального, от…) запряженою до такого собі возика, що годиться на всі випадки життя - чи то людей везти, чи то рибу. Чи м’ясо на базар. Куди вам треба? Арєль відвезе. А з першого ж заробленого карбованця зайде до буфету на центральній вулиці (перейменованій у Радянську, але для чорнобилян вона завжди залишалася Корогодською), візьме пляшечку пива і примоститься за столиком у кутку біля фікуса. Люди казатимуть: «Ага, знову Арєль розсівся, як фон-барон!» А він просто думатиме: якого біса його племінники Сруль і Піня поперлися до того Києва? Чи погано їм було в Чорнобилі? Принаймні ніхто не сміявся з їхніх імен. Бо чого сміятися? Сруль - Ісроель, Піня - Пінхас. Зрештою в російській мові теж є слова, котрі на їдиш означають зовсім інше, не дуже гарне. Он начальника називають: дректор, дректор… і ніхто з євреїв не сміється. А племіннички мусили імена змінити. Тепер вони у тому Києві - Петя і Серьожа. Мишугоне! (в Чорнобилі це слово вимовлялося саме так).

А потім підійде до балагули-філософа сусід і почне хвалитися: «Моя Сура така хазяйка, така хазяйка! Глянь, Арєль, вона на базар іде - і панчоху плете! А який вона фіш робить - навіть моя мама такого не робила»…

І ще багато про що варто було би отак посидіти-подумати…

Але він довго не сидітиме. Бо ж ось-ось прийде пароплав з Києва, а на ньому, може, хтось із чорнобилян, котрі вибилися до столиці. Таки є: однокласниця його дочки, Таня Пащенко, вчителева донька, приїхала провідати тата з мамою. І хоча вона вже доросла мати двох дітей, Арєль впізнає її, як впізнає всіх, кого знав дітьми. Ай, красуне моя, дитинко, скаже він, сідай, я тебе відвезу! І повезе, по дорозі розпитуючи про здоров’я батьків і дітей… а за розмовами поверне за звичкою на Паркову, доведеться нагадати йому, що Пащенки після війни переїхали, бо хату на Парковій у війну розбило снарядом, тож тепер живуть вони біля лікарні…

Отоді здавалося, що все це буде вічно: і річка, і пристань, і Арєль на пристані. А зараз - єдине, що спадає на думку, це парафраз відомого поета: не той тепер Чорнобиль, Прип’ять-річка не та. Німці не добили, так свої постаралися.

Перед Першою Світовою війною у Чорнобилі було дві єврейські общини: хасидська та традиційна. «Традиційні» кепкували з хасидів, їхнього одягу, засмальцованих довжелезних - мало не до пояса - пейсів і любові до танців під музику з будь-якого приводу. Хасиди на те казали: фе! І не звертали увагу на таку дрібноту, як іудеї-ортодокси.

Та коли у серпні 1914 року у волинських лісах заляскали перші постріли великої війни, чорнобильські хасиди, наче змовившись (а хто зна, може й змовившись), миттю зібрали свої бебехи, завантажилися на пароплав, посадили згори свого цадика… і зникли. Виринули вони через кілька років у Палестині. Ортодокси сміялися, переказували один одному все ті ж анекдоти про пейсатих боягузів, бо де ж то фронт, а де тихий