Пекло на землі - Віталій Юрченко
За кілька днів нужденної дороги ми не бачили й живої душі, ні жодної ознаки приявности живого сотворіння. Оця лиш стежка свідчила, що перед нами, як нема, то були люди.
Змора, безсоння, голод, холод робили з людей живих трупів, що ледве-ледве волокли ноги. Єдине, що оживляло, то думка про поворот назад, про втечу. Щось підсвідоме твердило, що цей етап часовий, лиш до весни, поки не зникне сніг, зазеленіє трава, коли під кожним кущиком буде і стіл, і дім. Рачки, а втікати з такого пекла, умерти з голоду, в пастці звіря, тільки зразу, щоб не терпіти…
І жевріла надія про втечу. Я приглядався до дороги, відмічав кожний поворот, поглядом зміряв кожну долину, зарисовував у пам’яті розташування гір. А може Бог милостивий допоможе, і ця стежина стане дороговказом у рідний край. Рідний край… Як далекий до тебе шлях? Яких страждань треба зазнати, щоб добратися до тебе, Україно? Де ти, в який хоч бік??!
– Як думаєте, де південь? – звертаюсь до сусіда.
Сусід показав, але мені видалось у протилежний бік.
– А де ж, на вашу думку, Україна?
– Україна? Е, козаче, забувай про Україну. Не бачити нам її, як свого вуха. Не туди проторять нас, о ні… Оце так власть робочих і селян… Я так кажу: коли я такий страшний та небезпечний для твоєї диявольської комуни, – убий відразу та не муч, не крадись і не забивай баків якимсь там ісправлєнієм. Бо де в світі видано, щоб людей на отакому ісправляли.
– А може це лиш у дорозі так?
– Еге, там, думаєте, мед нас чекає? Вони вже показали себе в перший день. Нехай би мене озолотили, простили все, звільнили на волю, але того, що зазнав я досі, не забуду, поки життя мого. Свою лють, свої прокляття я передам дітям, внукам, правнукам. Я заклену їх на помсту. Не помстимося ми, помститься покоління. А ці знущання їм так не минуться…
Дядько займався, аж піт з лоба котився, а очі налились росою. Говорив без надуми. Думки його були давно готові й просились вийти назовні, щоб облегшити біль душі.
Розмову перервала команда «остановісь, подтянісь». Говорити, щоб всякий чув, небезпечно: між нами могли бути провокатори.
Боячись шпигунів, ми замикалися гуртками; кожний шукав вірного товариша, щоб вилити йому всю нудьгу в хвилини розпачу.
Я стоваришував із земляками – Буратиським та Гуренком; останній забожився, що на жнива буде вдома, дарма, що не знає дороги. (Бідняка не сповнив слова: дім найшов далеко-далеко від своєї хати.) До нас пристали Гудзь з Єлисаветграда та Блажків Петро – галичанин, учень Ст. – Константинівської с/г. школи. Блажків був у діравих черевиках, у тоненькому плащику й легкому кашкеті, але духом не падав. Молодий організм його загартувався ще в Допрі під час 11-місячного перебування. Про свою долю розповідав він спокійно: загризся з константинівськими жидками-комсомольцями, а вони наслали на нього ГПУ. Наскочили агенти з обшуком, забрали кілька заборонених книжок (з цього боку), а його не схопили – зник. Не покладаючись на ласку ГПУ, він того ж дня пустився за кордон. Доїхав вантажним потягом під Гусятин, а там полями до кордону. Прийшов над Збруч, як смеркло. І тут чудак здорово помилився. Замісць переходити кордон затемна, ляг і дожидав, поки зійде місяць. Стомлений подорожжю, міцно заснув. Схопився, а вже день. Поки протер очі (він з природи флегматик) та видивився, куди вдарити, кордонна сторожа підглянула і чатувала. Він до річки – а йому багнет під самий ніс і «рукі вверх». Зв’язали, повели й запакували.
Жалко було молодого невдачника. Ми мали спільного знайомого Наливайка Ю. С. – його завідувача, а мойого колишнього приятеля. Це нас зблизило. Йшли разом майже всю дорогу. Втеча – була найприємніша розмова. Пожадливо ловили чиїсь слова про це, малювали пляни втечі, припускали наївні спроби, до дитячого спрощували можливості… Коли б лиш до весни…
Зимові дні на півночі короткі, а нам вони здавались довгі без пуття. Танули сили, приставали. Йшли повільніше, зупинялися частіше, спочивали довше, проходили за добу щораз то менше. Втрачали вигляд партії етапу, а подібні були на каравану верблюдів; кожний ішов самостійно, не потрібуючи напрямку, лише інстинктовно тримаючися купи.
Дисципліни ніякої вже не було. Конвоїри склали кріси на санях і йшли поруч з нами як звичайні арештанти. Старший вибачився перед Верхівчуком і дуже з ним сприятелювався. Чи то попалися нам добрі хлопці, чи тяжка дорога забрала їм усю енергію, чи може піддалися стихії. Вона говорила: нема тут місця конвоїрам, сторожі, тут всі однаково засуджені на смерть від гурагану-заметілі.
Одним були спокійні: не заблудимо. Одинока вуличка-просіка густими щитами стояла на цілі кільометри вперед і взад, а зграсований сніг свідчив, що сюди саме, а не деінде, нам протоптав шлях «головний отряд». Не уявляли собі, як він ішов, скільки кільометрів, чи метрів робив на день.
Був шостий день походу. Збудили нас дуже рано, провірили, як звичайно, чи всі живі, і заявили:
– Ребяткі! сєводня нужно поднажать, чтоб к вечеру на стоянку попасть. Зато поспім, пагрєємся па-челавеческі.
– Що за стоянка? – Не вірив кожний, щоб десь наперед нас жила людська душа.
– За 20 кіломєтроф будет деревушка, – запевняв конвоїр.
Дивувалися, який мешканець міг попращатися зі світом, за життя поховати себе серед непролазних нетрів. Тож треба звірем стати.
Одначе, ми конвоїрам тоді вірили. Підбадьорилися вісткою, втішилися можливістю погріти перемерзлі кості та повиганяти вошву, що плодилась страшенно, бо місяць вже не зміняли білля, другий тиждень не роздягалися. Ішли добре. Кожному ввижалась українська хата, привабна тепла ніч, гаряча їда. О, що чоловік віддав би, щоб якась Божа сила перенесла його тої хвилини в рідну хату…
Постановили до вечора дістатися до житла. Зупинялися на відпочинок рідше, підганяли один одного, пристаючих майже не було. Певне, втомлялись люди від нудьги та психічного пригноблення.
Пізно вночі спускалися з високої гори, звернули на горбок і стали коло загорожі шістьох одна коло одної хиж. У нічній пітьмі вони видавалися кучугурами снігу. Лиш прогорнутий прохід та діри для вікон промовляли, що просувала їх людська рука, а густі хмари диму з шістьох коминів, запевняли, що в цю хвилину там є живі істоти.
Як мандрівник на пустині, побачивши джерело, так ми зраділи цим житлом і кинулися стукати до хат. Повиходили одягнені від ніг до голови в медвежі шкури люди. Лиш два їх розуміли по-московськи. Конвоїри умовились і за хвилин 5 нас розміщено по 20
