Пекло на землі - Віталій Юрченко

Ще й третьої частини не зареєстрували, як подали нову команду: «на проверку». Вона вимотала жили остаточно. Поводились по-військовому. Зразу рівняли, потім ставили по 5, переставляли по десять, довго рахували, аж нарешті вийшов 71-й «неполний ряд».

Назвали нас «5-я рабочая рота» і проказали першу грамоту – муштру.

– Здраствуйтє, 5-я рабочая! – гукав сипливим басом ядушливий ротний.

– Здра-ствуй-тє, – належало нам дружно й голосно відповідати.

Разів з десять приказував це ротний, а в нас воно виходило аж надто мляво й порохнисто. Ніяк не могли йому бажаного «здра-ствуй-тє» проказати. Крикне ліва сторона – затягнеться права. Надметься й вихопиться по крутій лайці ротного права – спізниться й розвезе ліве крило, словом «жізні нєт», як казав з серцем ротний. Разів зо тридцять здоровкались, ротний аж охрип, а на справжній провірці вищому начальству путнього «здра-ствуй-тє» не побажали, і ротний дістав «нагоняй» та наказ «подучіть 5-ю рабочую».

Довго ще крутив нас ротний по провірці. Лякав, що до ранку буде тримати, та дарма – воєнних з нас того вечора не поробив.

У тому стані нам самим жити не хотілось, не то, що комусь «здравія» бажати. Я стояв у задніх рядах не на ногах, а на колінах. Почались нестерпні корчі у колінах. Перелякався, що відморозив ноги. Це, на щастя, не сталось, а що того дня дістав я початки ревматизму, то факт це сьогодні гіркобезперечний.

Закляклі вривались по муштрі до бараку. Лагодились, нарешті, до відпочинку та…

– 5-я рабочая! На освідєтєльствованіє становісь по 10 штук бистро (людей на штуки).

От тобі й відпочинок. Хто був близько коло дверей, той скоро вив’язався. А нам зсередини довелося годин зо три в черзі на дворі потупцювати, поки до того лікаря достукались. Лікар оглядав у той спосіб, що відбирав у нас анкети, кидав пильний погляд на кожного і клав анкету на одну з чотирьох куп; коли б хто скаржився на хворобу серіозно – хай подасть заяву. Пізніше виявилось, що тих чотири купи, то були «категорії трудоспособности. Здоровий на зріст, червоний на лиці – четверта категорія (кінська сила), кульгаєш, хрипиш, старикуватий – третя категорія (3/4 кінської сили); кривий, старий, худий, ядушливий – друга категорія (півкінської сили) і т. д. Зрозуміло, чого четверта купа анкет була найбільша. Туди попала й моя анкета.

Аж о другій годині ночі нас «освідєтєльствували й зареєстрували» всіх. Клалися спати. Хай наші вороги так сплять. Згадали ми собачий ящик. Там незрівняно зручніше спалося: корчились, дубіли, але ніде не дуло. В бараці ж те і друге: ні простягнутись, ні повернутись, а воно конче треба, бо на залежачому боці розтанув сніг, мокро й холодно, у вуха зі щілин цівкою ледовою подуває.

Недовга ніч в Усевлоні. Не встиг чоловік задрімати, як загреміло:

– Поднімайсь, 5-я рабочая! Жіво, по-воєнному. Днєвальниє! В 5 мінут раздать порції і в 10 мінут людей на развод вивесті. Жіво.

Позганяли нас, видали по півкіля гіркого й глевкого хліба, по бачку вівсяної каші на десятьох, а за 15 хвилин ротний на дворі нами крутив:

– По 10 постройсь. На первий, второй рассчітайсь. Направо. Налєво. Здраствуйтє і т. д.

Прийшло начальство, перевірили й стали розводити на роботу партіями по 60 чоловік. Поводились безцеремонно. За більшменш людських умов половина з нас могла б на шпитальне ліжко після вже спізнаних мук, а тут ані мови про це. Твердий режім зразу дався чути. Явно хворих, що самі з нар встати не могли самі, днювальні під штовханами виперли на розвід.

Не змилосердились і над босою командою – нашими недавніми сусідами. «Блотних» (так тут звуть босоту) виділили в окрему палатку. Для «безплатних пасажирів» дали найтепліше місце окремо, щоб ці меткі на язик гості, першоклясні агітатори в таких умовах, не підбурювали в’язнів. Довідавшись, що гонять на роботу, блотні заштрайкували, і кинулись в барак.

Прийшов загін конвоїрів, повиганяв на двір, виладнав їх, а старший заявив:

– Напрасно ви, ребятка, балуєтесь. Нє поможет. Єто вам нє в тьотєнькі в гостях, а в Усєвлонє ОГПУ[53]. У нас разгаворчікі простиє. Ілі на работу ідті і пайок получать, ілі цєлий день в снєгу на морозє гібнуть і, кромє холода, ні черта нє імєть. Вибірайтє любоє, – кінчив весело. Не старався їх умовляти. Йому цілком байдуже, чи цих 200 голодранців до вечора в снігу дуба дадуть, чи підуть босі на працю зігріватись.

– Гражданін старший! Как же босому работать, – пробували босяки порозумітись.

– Без разгаворов, – збивав старший. – Іді в чом мать роділа. А бузіть будеш – сейчас под душ пайдьош. – І заявляв так, що ніхто не відважувався розпитувати, що то за душ.

Блотні на роботу пішли. Заставили їх навколо бараків сніг відкидати та розчищати доріжки в подвір’ї, щоб було де начальству прохожатись. Може ніхто з них ніколи лопати в руках не тримав, а тут мусіли виконати приділ, бо навколо стояла збільшена охорона. В деяких конвоїрах можна було пізнати вчорашніх наших компанійонів. Замість цивільного, вони були в шинелях, з рушницями в руках, з п’ятикутніми зірками на лобі.

Вийшло нас на роботу тисяч з десять. Всього ж на пункті пробувало тоді понад 15 тисяч; частина залишилась будувати бараки. Ішли вузькою стежкою, що видавалась виритим ровом і ховалась глибоко в лісі. В снігу на дорозі лежали «склади» знаряддя. На ходу нас кваліфікували: хто дістав сокиру – той лісоруб; коли нещасливішому попала тяжка пилка – той пильщик, а як лопата, то розчистильщик. Я попав у лісоруби.

Опівдні ділянки рябіли людом. Десятники виміряли й давали кожному завдання – 6 метрів лісу розчистити на «рило» (особу). В’язні стояли на стежці і з пострахом дивились та не знали, як його вступати в снігове море. Було смішно, щоб хто «урок» виконав. Ми навіть ходити не вміли по снігу. Поки зробиш два кроки, то вже й спочити треба, бо закинув ногу, зашпортнувся й полетів сторчака; виплутався одною ногою, зачепився другою, бо під двометровою верствою снігу лежить в безладді кількаметрова верства гілля, повалених дерев, корчів, пеньків та іншого хмизу. Буває, як вскочиш, то втрьох біжать розкидати сніг, відсікати вітки, аж тоді можна ногу витягнути.

Наша партія зрозуміла продукцію роботи й не квапилась. На сусідній від нас дільниці були гарячіш. Десятник не попередив (бо й сам перший раз у такому лісі) і сталася біда: за першим зрубаним деревом одному ногу придушило, а другого на смерть розчавило. Ці жертви стали гірким досвідом для інших.

На нашій дільниці теж не обійшлось без оказії. Щойно зайшли ми свої постаті і дехто заходився пиляти, як на лівому боці вереск:

– Гвалт, звір!

Всі насторожилися в той бік.

– Медвідь, –