Пекло на землі - Віталій Юрченко
Болісно-нервове сліпання свічки, рожево-блідий бляск розкаленої аж до даху печі, оповили вагон сумовитою мрякою. Здавалося, що ми закинуті далеко десь від світу, в глибоченній ямі, чи в темній штольні, й очікуємо чогось надзвичайного, страшного. Обстановка найхолоднішу натуру схиляла до марення, до смутку. Вона, мабуть, спроймала й босяків. Вони вгамували свій збиточний рух і стихли. З їхніх кутків виринули поодинокі рефрени, а з них скоро зродився довгий масовий спів. Співали шельми чудово, організовано, з чуттям, співали всі. Спів уражав нас ріжноманітністю мотивів, своєрідним босяцьким змістом, від найнахабнішої:
Блот хатєл меня «похезать»,Єму в бок кінжал всаділі,А за ета мнє «десятку»С ізаляцієй вцепілі…чи:
Я на бочкє сіжу,С бочкі капайоть,Ні кто замуж не берьотьТольки лапають…до сумно-розпучливих:
Ведь тяпер наша жість єсть прапащаяІ к нєй нам уж вазврата нє найтітьЕх ти, мать моя распранєщасная,Зачем било на свєт меня радіть…від безжурно-веселої:
Ловко я в нево «слімоніл»Златой медальончік.Єдєм, мілка, пагулять.Ти мой сімпомпончік…до змістовної пісні, що склалась зі стогонів сьогоднішнього дня, з планів душі розбитої:
Дєті спросят: – Гдє наш папа? –Прігатовтє ім атвєт:В Соловках ваш папа умер,І в жівих давно уж нєт…Ми слухали цих нескінченних мотивів, забували за недавні сцени й мимоволі приєднувались до знайомих рідних мотивів.
За співами йшли перекази. Це було улюблене заняття босяків. Кожного вечора хтось розповідав. А мистці до цього вони майже всі були прекрасні. Річ у них лилась так плавно, з такою чутливою й багатою інтонацією, так артистично, що заслухається кожний. Та й розповідали небуденні речі. Найпоширенішою темою були видатніші наскоки – грабунки, морди, або сюжетово-складні й захоплюючі фантазії про героїв з романів, фільмів і т. ін. У цей час наставала абсолютна тиша. На це в них була особлива дисципліна; не смій ніхто перешкаджати, бо «ряшку похряпаю», «глаза викалю».
Під чарівний переказ одного хвастського «пахана» (старший босяк) наша половина заснула. Серед ночі посхоплювалися від сильного крику. Десяток «козаків» (так називають себе босяки), погасивши свічку, кинулись на наші нижчі нари по кишенях та торбах; одні насіли священика й видирали портмане, другі душили дядька, щоб тютюн віддав, треті рвали з дядьківських рук мішки.
– Рятуйте, – закричали знизу.
Ми кинулись, але боронити вже не було кого. «Козаки» відскочили, ніби й не вони. Кінець ночі дрімали сидячи, очікуючи чергового наскоку.
Ранок прийшов не без новин. Спорожнили два селянських мішки на нижчих нарах, перетяли корзинку й очистили її, Шандрукові вирізали шмат поли з кишенею, а в ній забрали 40 карб. Ми тільки охнули, бо шукати, скаржитись було «гласом вопіющого».
Ще з ночі всі зажохувалися від снаги. Біда була з водою всю дорогу. В задушливій 40 степенів духоті та після самих сухих харчів пити щохвилини хотілося страшенно. А нам «полагалося» два рази на добу, як коням.
Коли ешелон зупинився, ми застукали «гвалт, води». Подали відро з кригою, соломою, вуглем. «Козаки» брудили її ще гірше: хапали кригу руками, пхали у відро брудну бляху з консерви, що валялася в болоті й поросі на долівці, сьорбали жменями, стромляючи по лікті руки в воду, а вони в вуглі, чиряках. Бридко було дивитись, а мусів пити, бо спрага нестерпна.
Вдень подали хліба й цукру (в Допрах його не давали). На нього кинулись «блоти», як на золото. Перший до рук узяв цукор наш, але босяк вибив йому з рук жмут, грудки цукру бризнули на підлогу, а «пацани» (молодші босяки) кинулись один наперед одного збирати. Дві довгих хлібини теж зникли на босяцькій стороні.
Нас це розсердило. Добивались поділу. Дядько Вівчарук, що другий день сидить без хліба (йому першому босяки мішка очистили), кинувся видирати шмат хліба в пацанка. Вівчарук за хліб, мовляв, віддай половину, з тебе буде досить, а пацанок його зубами за пальці. З великого болю дядько сунув у груди босяка, що він аж в двері вгрівся.
До дядька кинулись зо всіх боків і ну товкти, а пацанок вискочив Вівчарукові на плечі й гриз, запінившись.
– Хлопці! – обізвався земляк його, полтавець. – Ето маємо терпіти босовилам? Дивіться, гризе, як скажений собака, – і заходився визволяти земляка: збив махом пацана, штовхнув другого, що тримав дядька за барки, вхопився з третім грубим пацаном. На полтавця кинулись всі босяки, хапали грудки вугля, скидали черевики. Наші кинулись на допомогу, і два табори стали віч-навіч, готові стятися в загальній валці: кілька пар вхопилося за чуби.
Заносилось на кровопролиття. Не бачучи приємного кінця, я став з усієї сили гримати в двері. Вони, на щастя, скоро відчинились.
– Что за шум, таку вашу… – скочив карнач[50] з револьвером. Босота вмить повідскакувала.
Ми засипали карнача скаргами про грабунки й хуліганство босячні та просили забрати їх, або нас перевести.
– Да нє всє сразу! Кто здєсь буяніт? – питав карнач.
– Таваріщ карнач! Ето кулачйо чортово над намі іздєваєтся, а ми нічево, – обізвався один з босяків і сам розсміявся.
Карнач глянув на нього уважно й, не довго думаючи, бахнув дулом нагана в лице. Тріснуло в роті, бризнула кров, босяк пожовк і поточився. Ми не сподівались такої гострої розправи. Босота заніміла по кутках.
– Я тебе, я тебе пакажу ова, – підступав карнач і дулом нагана став суляти в плечі, в боки, хто крайній попадався. – Я вам, ракли чортови, покажу, как буяніть. Перестреляю негодяев без усякаво слєдствія. А ви, – звернувся на нашу половину, – чево міндальнічаєтє? Лєзєт – у рило і баста. Кто староста?
– Нема в нас старости. Хіба з такими можна…
– Что значіт? Должон бить і порядок соблюдать. Вот ти будєш старостой, – тикнув він на мене, бо стояв я крайнім коло дверей, щоб свіжого повітря ковтнути.
– Я, товаріщ карнач, отказ…
– Нє смєть і нікаторих гвоздьов. Даются тебє всє права. Сколька вас крестьян?
– Вісімнадцять, – відповідаємо.
– Ну вот. Адна палавіна вагона ваша – другая їх. Кто із блатов пасмєєт палєзть – далажі, я їм – стєрвам пакажу. Забиваєте, куда папалі? Сматрітє, – ще раз покивав він револьвером, і двері зачинились.
Я як староста пробував організувати порядок. Звернувся до босяків зі словом і радив припинити хуліганство, а ми зі свого боку будем ділитись, хто чим має, аби лиш вони не крали та не збиткувались.
Та босяк з перебитим ребром спинив мене:
– Что он босявка пайоть?! За кусок кулацкаво сухаря купіть меня хочет? Плевать мне на твой буржуйскій разгавор. Захачу – задавлю і атніму всьо. Больна многа ми, братішкі, церемонімся. Распароть брюхо аднаму-другому – не бось – пасті не разінєт начальству жаловаться…
Я переконливо доводив цьому пацанові, що такий «номер» до доброго не доведе. Викличу карнача, і повториться сцена. Візьме шмат сухаря, чи ні, вдарить мене, чи не вдарить, а сам без зубів залишиться.
– Каво пугаєш, каво пугаєш?! – оскаженіло скочив до мене. – Глаза викалю, шакал ти в глотку… – і вхопив за
