Пекло на землі - Віталій Юрченко
Пізненько прокинувся, відчуваючи тупий біль по всьому тілу, скусаному блощицами. Не в похвалу столичному Допрові, цих тварюк, тут, мабуть, більше, як в окружному, а на свіжу людину вони ласі, як циган до ковбаси.
У камері жвавий рух: є де повернутись, навіть пройти, є свіжі люди поговорити.
Подали сніданок.
– Е, тут можна жити, – кажуть наші хлопці.
– Чекайте, обід ще кращий буде. Це ж столичний Допр. Тут мусять «зразково» годувати. Випадково якась чужоземна комісія захоче подивитись на життя «політзаключонних» у «братолюбивих» комуністів, а «політзаключонниє» голодовку заказали… Не хорошо буде «буржуям-гнобителям» у вічі дивитися, замучить совість пролетарська.
І справді, побут у «центральному» залишився одною з кращих сторінок страдницько-арештантського життя. Харчі тут незрівняно кращі, в камерах просторніше, ввічливіше обходження, прогулянка повної півгодини та й пройтись є де, не те, що та десятиметрова кошара, де ступнув три кроки та й на дроти наткнувся; і кооператива під боком. Правда, у ній, крім сірників, нічого не дістанеш, але ж не винна вона, бо ніде й на волі нічого не купиш. «Оправка» три рази на день, тягнеться не п’ять хвилин, а цілої півгодини, і не стоїть над головою та не гавкає горлатий коридорний; чоловік собі спокійно випорожниться, прогуляється ще й новину почує.
– Вчора Буценка вивезли! – розходиться свіжа новина по коридорі.
– Якого? Секретаря ВУЦВКу, того центрального, вчора ще авторитетного вождя-комуніста? – вражено дивуюсь.
– Його самого, – стверджують. – В шістнадцятій камеріодиночці сидів.
Я пригадав собі голову Кам’янець-Подільського ОВК Буценка, катеринославського робітника-українця, запального комуніста перших років радянської влади на Україні. Відновив у пам’яті часи, коли перед більшовиками стояла руба вимога: кров з носа – дай в «бандитсько-націоналістичні» округи України комуністів-українців, щоб рідною мовою з трибуни довести впертим невірам селянам, що ваша влада, ваші люди, чого ви, мовляв, від нас ще хочете. Тоді (1922 – 1924 роками) оті Буценки, Ткачуки, Мазуркевичі були потрібні, бо рятували «братів» московських окупантів, а сьогодні, як «українізували» своїх – вірніших і певніших Налімових, Шмеєрзонів, Кутасових, – сепаратистичних Буценків та інших енків і чуків вже можна й по шапці з урядових крісел.
– За що ж його хапнули?
– За те, що й нас. Дошкуляв московським комісарам, що Україна дає до Союзного бюджету 40 %, а бере звідтіль лише 17 %. Третя частина багатства СССР – ця кривавиця українського трударя чорноземлі йде геть поза Україну. Шпигнула в очі правда ця більшовицьким верховодам, закликали Буценка «до порядку» – не слухав, звільнили від обов’язків секретаря ВУЦВКу – не злякався, виключили з партії – закричав іце дужче про експльоатацію Москвою України… Розвінчали, оббрехали й посадили…
– Яку ж «статтю» йому чіпляють, – теж 54[46]?
– Незручно їм Буценкові це «шити». То означало б, що й комісари контрреволюціоняться. Невигідно заразу цю в верхи пускати. Йому пришили комісарську хворість: клясово розклався, п’янствує по кафешантанах, з міщанками водиться…
– То може тому й правда? – хтось підкидає.
– Та хоч би й правда? А хто з них не жирує?! Ого, вони навчилися гуляти ще гучніше, як цар колись. Он старий дідок Калінін[47] розвівся з жінкою й живе з артисткою, дорогоцінності на тисячі їй справляє, по балях комісарських та курортах роз’їжджає; Скрипник[48] аж до Франції їздив «омоложеніє» робити; набрався «творчого імпульсу», прогнав жінку і з молоденькою красунею «лічною» машиністкою почав «нову добу соціялістичного будівництва»; Чубар[49], як жеребець, гасає, соціялістичні фортеці закладає: аж трьом аліменти платить. Еге. Коли б списати їхнє закулісове життя, то вийшли б нечувані в світі «мемуари» комісарсько-червоного гарему. Аж тоді робітники розкусили б суть «пролетарської диктатури». Вони в самому помешканні ВУЦВКу, під маркою СС (совершенно секретно, вход по спеціяльним мандатам) таке фешенебельне кабаре впорядкували, що й у Парижі пошукати; спеціяльний балет циганок-фавориток тримають. Вміють жили людські витягати, вміють і погуляти; даром за владу не стоять…
– І де ж діли Буценка? – добивався я кінця.
– На ісправлєніє туди, куди й нас, лаштують – на Соловки. Як не подасть надії на поправу, то піде туди, куди Тютюнника дівали…
– Невже й Тютюнника забрали? – дивувався я, не вірив. – Він же в Одесі фільми накручує.
– Скінчився, брате, його фільм ще того року. Як зачалася п’ятилітка, Тютюнникові не сиділось: почав їздити до Київа, з Київа до Полтави. Рознюхали чекісти і, щоб чого не натворив цей широкознаний отаман, – хапнули, потримали щось зо три тижні, був, кажуть, у нього разів зо два сам начальник ГПУ Балицький, а одної ночі «одіночка» спорожніла. Чутки були, що вивезли його до московської Чека, а вже звідтіль всякі сліди затерлись: Тютюнник як у воду впав. Можливо, що й Буценко піде туди, коли й далі рубатиме правду. Вони не церемоняться: найвірнішого знищать, коли лиш з «курсу спаде».
– Отак у них… Чого ж нам грішним чекати? Завезуть десь, викинуть в болота і капут.
– Е ні, братку, даром такий світ везти не будуть. За залізницю мусим заплатити. Перше з нас жили повитягають на роботі, а там і трудитись коло нас не треба, – самі в болоті поздихаєм. Соловки вже не вміщають катаржан, є відомості, що територію їх поширили на все біломорське побережжя (Архангельська губернія аж до Уралу): там улаштовують концентраційні табори ГПУ для експльоатації лісів та проведення доріг понад Ледовий океан через Урал і Сибірську тайгу. Отам для нас місця вистарчить, – буде на чому сили виснажити, буде де й кості поховати.
У центральному прийшлось не довго пробувати.
Третього дня після ранішньої провірки викликали. Етапівські формальності тяглись ціліський день. Вивели в один коридор, виладнали й перекликали, перевели в другий і приєднали до великої валки, що стояла здовж довжелезної салі по 8, і знов перекликали, відповідно пересортувавши й розлучивши не одну пару земляків. А це прикрість арештантові-селюкові особливо болюча. На щастя, нашу трійку – я, Шандрук і Зенченко – не зачепили: ми тримались один одного, як дітвора матері на ярмарку. Далі виводили по 10 чоловік в підвал і обшукували, ще пильніше, як в окружному Допрі; тут мені забрали годинник і більше я його не бачив.
Перед півднем вивели в подвір’я на сніг і лід. Величезна площа 4 кв. гектарі вся заповнена арештантами, що купчились по 200 – 300 душ; коло кожної по кілька десятків «конвоїрів». Тут кипіла робота. Надвірні допрівські ворота відчинялись і зачинялись, а сюди й туди гасали 12 запінених бендюгів-будок, що зникали й по хвилі знов прибігали. Подібне було на панічну евакуацію: в’язнів напихали, як цінне добро, якого за ніяку ціну не хотілось залишати ворогові бодай крихту. Бендюги ковтали людей, а ряди не меншали, бо 7 «корпусів», як з бездонного
