Пекло на землі - Віталій Юрченко
Я почувався досить добре. Господаря згадував добрим словом за махорку, а господині цілу дорогу дякував за спідничину на ноги. Чоботи не мокли, і було тепло, як у кальошах. Порадив зробити так Гудзеві та Блажкову. Один порвав торбинку, а Блажків зняв верхню сорочку, бо ноги найголовніше: вони мають нас до рідного краю донести…
Йшли цілий тиждень. Пригоди особливі не траплялись. Лиш на четвертий день пристало шість людей. Один з них – Білорусин замерз на санях.
Восьмого дня опівдні, спускаючись з гори, побачили димок. Здивувалися й зраділи. Нас зупинили. Старший конвоїр пішов до шатра й, вернувшись з одягненим у військове, заявив:
– Наконец-то ми приєхалі. Устраівайсь, ребята. Єто будьот наш пункт.
Ні в дійсності, ні в уяві не вкладалось, що тут буде наша хата. Моторошним страхом обдало, що тут прийдеться жити. І то від сьогоднішнього дня, таки зараз.
А дійсність брала своє. Підійшов з шатра ще один у сибірській папасі, інтелігентна особа літ 40, і став порядкувати:
– Плотнікі, пільщікі, вихаді.
Ніхто не рухався.
– Ну, ну, паднімайся. В снєгу спать нє будєтє. Жівєє. Самі для сєбя.
Мусіли власну хату будувати. З саней висипали сокири, пилки, лопати, з шатра принесли цвяхів, і робота закипіла. По матеріял не ходили: був на місці. Одні стали рубати тонше дерево, другі перерізали, обтісували суки, треті заходились коло снігу. Хотіли прочищувати місце для будови, та де там! Довго длубались, вирили глибочезну баюру в півтора чоловіка, а землі не добули.
– Брось! – крикнув чоловік у військовому. – Безнадьожноє дєло. Бєй столбци просто. На снегу тьоплєє будєт.
І топтали сніг, забивали в них стовпці, збивали нари, ставили віхи. Хата росла на очах. Цікавий то був спосіб будувати хату. Зрізали деревину в пояс вище від снігу, перетяли на кілька частин, збили квадрат, набили поперечки, ніби драбину – і є місце на шість осіб; пройшли так пару десятків раз по один, по другий бік – і нари готові. Услід за ними втовкли на проходах сніг, щоб не дуже грузло; забили десяток вищих стовпців – віх, зняли з саней величезне шатро, покрите товстим шаром сніго-леду, прицурували до віх і… усевлонський «ісправітєльний дом» єдиної в світі пролетарської держави – готовий.
Не більше, як за годину, на дикому місці, де може від самого початку створення світу людська нога ще не ступала, повстало житло для людини.
Нас перекликали і по одному впускали в новопризначену радянським судом і справедливістю хату.
Як засуджений входить на костир, як смертник вступає у підвал Чека, – з таким чуттям входили ми в колибу.
Гуляв там повновладно вітер, шарудів під ногами сніг, блищали ледом рідкі нари, світився місяць, зорі через діри, справляла похорон холодна тьма…
І біль, і жах, і плач на серці…І туга, і скорбота на душі…А сосни плакали, гули…Чого плакали сосни?..Ох, ви, сосни слізні,Усевлонський край…II СІРІ УСЕВЛОНСЬКІ БУДНІ
Нашою хатою стало довге (20 метрів) і низьке в ріст чоловіка шатро. Назвали його «медвежим барлогом», бо під ногами сніг, зверху до половини сніг і навколо сніг. «Двері» замикались і відмикались легко. Закинув довгий кінець – і вийшов, відхилив – і зайшов.
Холод з надвору не мав потреби входити до «хати» через «двері»; були інші ходи: діравим верхом шатра, через який можна було, лежачи на нарах, бачити зоряне небо з північним сяйвом, а крім того, в «хаті» температура була перші дні ні нижча, ні вища, як надворі.
Поставлена коло дверей піч, розжарена до білого, не помагала; навіть сніг кругом неї не танув. Дірою, що її зробили в шатрі для комину, віяло холоду напевне більше, як піч давала тепла.
Місця в шатрі вистарчало. Наша п’ятка з боєм захопила нари коло самої печі. Скромне було у нас бажання – заснути, або хоч спочити та погрітись. Здійснити це – справляло великий труд. Речі наші за 15 день на морозі обледеніли – не гріли, на голі щаблі – нари з перемерзлого дерева нічого було покласти; обдавало снігом-холодом знизу, дуло з боків, завівало зверху. В шатрі спати було небезпечніше, як на дворі.
Повитягали геть усе з мішків, куфрів, торбів – постелили під себе, одежею вкрились, постулювались щільно один до одного і цим раді, аж чуємо:
– Вихаді на правєрку!
– А грім би вас побив з вашою провіркою. Та ж кожному гадові відомо, скільки нас живих прийшло, а скільки дорогою загинуло. От супостати…
Зі злістю й прокльонами виходили. Недалеко від нас стояв виладнаний «головний отряд». Муштрував нас хрипливий високий тип, рівняючи матюком і стусанами. «Рассчіталісь» на перший-другий, «па колічеству намєроф», повторили два рази, бо «мало жізні», вислухали інструкцію, як на провірку збиратись, як в «строю» стояти; все треба робити «бістра, па-ваєннаму, как муха».
Вийшов головний начальник пункту. Довго й пильно мовчки нас оглядав і раптом випалив:
– Здраствуйтє, первая рабочая рота!
Десяток голосів вихопився недружно й ріжнотонно, а більшість спізнились. Перший привіт начальству склали зле, аж йому самому стало ніяково, бо кілька разів укусив губу й нашептав щось суворо типові. Перелічили нас і начальник звернувся:
– Вніманіє! Слушай каждий і зарубі сєбє, как правіло жізні в Усєвлонє.
Насторожились, цікаві послухати в перший раз того, кому на охорону віддане життя. Він говорив командорським тоном; кожна фраза звучала наказом, призначеним до безапеляційного виконання. Мова була коротка, рубана, ясна. Ми на 11-й робпункті Усевлону ОГПУ. Він – начальник його, старший охрани Шібанов, який має над нами владу необмежену. Його помічники-конвоїри несуть охорону. Розпорядження пункту виконуються без найменших відступлень. Хто провиниться – мова коротка. Другою особою на пункті є рукраб (руководітєль работ) зі штатом десятників. Рукраб і десятники кермують роботою; їх завдання виконуються так, як і старшого охрани; вони не карають самі, а переводять це через охорону. Третя особа на пункті, що найближче стоїть до в’язнів, – це староста. Тут старший охорони «представив» нам отого типа і казав, що це буде «обраний» від нас староста-товариш і захисник наших інтересів та помічник охорони. Сумнівались ми, що він є захисник наших інтересів, пригадуючи, як він нас «ладнав»; незабаром переконалися в його фізіономії цілком. Розповів старший охорони про порядок дня, про наші обов’язки і закінчив фразою:
– Хто чекає «асвабаждєнія», той працею повинен довести вірність і відданість радянській владі. Всякі чорні думки, саботаж, симуляцію, підбурювання геть – і до праці. Виконаємо покладені на нас завдання й поїдемо додому.
Розходились. Багато з нас вірили останній фразі й настроювалися до боротьби. Слідом за нами увійшов староста й приніс бляшку з риб’ячим товщем: причепили її мотузочком до стовпа на середині й засвітили. Світло блимало плаксиво й наганяло
