Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Як тримаєшся, розказуй, бо я ледве ноги волочу. В житті ще так не перетомлявся. А знаєш, що в нас сталося? 9 чоловік на санях задубіло, а двох покинули серед дороги, бо й коні приставали. От людомуки…
– Не лайся, а ходім до мене. Тепла хата, а на столі чекає півмедведя…
– Невже?! – затоптав на місці Зенченко. – А Господь би тебе обдарував за цю солодку вістку. Віриш, така жадоба їсти, що, здається, не медведя, а цілого жареного чекіста за одним махом з’їв би.
– Ну ходім, бо прохолоне. Гострих зубів на нього досить. 15 хлопців по карбованцеві склались.
– От би взяти на таку оказію чоловічину одного… Бідняка охляв цілком…
– Хто такий? – питаю.
– Письменник… Поліщук…
– Клим?! Він з тобою в партії? – зрадів я. – Ходімо відшукаєм. Це ж дуже цікаво. Ти з ним пізнався?
– У дорозі познайомився й сприятелював. Три останні дні йшли разом. Бідняка в черевиках, в легонькім пальті, ноги поморозив остаточно. Розірвав свій башлик йому на ноги обмотати, та мало помагає. В ногах мокро, дубіють, каже, ломлять. Підупав на дусі зовсім.
Досі я Клима Поліщука не бачив, знав лише з літератури, читав його «Волинські легенди» і чув, що перебував на еміграції. Кортіло знати, як він і за віщо тут опинився.
Відшукали його скоро. Саме «укладався» спати в кошарі. Корови збили в одну частину, а в другій розташувалось 40 чоловік етапу, бо в хатах, у сінях повнісінько візників, ніде просто голці впасти. В кошарі в той мент ішов бій. Коло копички сіна скупчилася вся група й дерлася за оберемки: кожен хотів під себе і на себе.
Клим, знемощілий зовсім, не мав сили воювати за жмут сіна й вкладався на ледве притрушених перемерзлих грудах кізяка. Зайво говорити, як він себе почував. Заливаючись катаричним кашлем, він з неохотою вставав:
– Чи варто йти?! Однак десь треба згинути. А сьогодні, чи тиждень пізніше – ріжниця не велика.
– Товаришу Поліщук! Не падайте в зневіру. Ідім. Погрієтесь, медведя посмакуєте… – просив я.
– Підемо, Климе, не сушіться, звикаймо. Перших три роки в Усевлоні важко, а там… хто живий буде, піде, як по маслі.
У господаря за столом сиділи хлопці й ділили вуйка. Я представив Поліщука й Зенченка. Хлопці – переважно українці вділили дві нових порції і з належною увагою поставились до свойого нещасного письменника.
З хижим апетитом кидалися всі на м’ясо. Хоч приготовлене було не по-нашому, але смакувало не менше, від найліпшої страви з кухні першої кляси. За їдою прояснювались обличчя, оживлявся рух, бадьорішала розмова.
– Чи снилось цьому медведеві, що його їстиме український степовик, – починав Зенченко.
– Еге ж. Здається, ні до нього, ні до його території ніякого інтересу не маєм, а от стали його душогубцями.
– Хай плаче на Усевлон, що пригнав нас по його душу.
– Їмо цього медведя, але глядіть, щоб його брати та нас так не патрошили. Чули, що на пересильному пункті сталося? – розповідав Зенченко. – Того дня, як вас відправили, нас ще погнали на роботу. Трьох з партії забрав десятник забивати пікети на приділи. Пішли по лінії. Десятник відміряв віддаль і казав вбивати палички. І от один з них затесав соснину, сунув у сніг коло пенька, вдарив обухом раз, а звідтіль як шмигне… Чоловік перелякався й сокиру випустив, а медвідь його за груди та як мазне лапищем, так усю твар і зрівняв: ні носа, ні очей не стало. Забрали в околодок. Напевно досі став до Бога…
– Добре йому випало, коли не мучився довго, – заговорив Поліщук. – Волію вмерти зразу. Хіба хто витримає таке? Це ж переходить межі найдикішого варварства. Посилати голих людей, живих людей у дич, класти спати в снігу… Цього розум збагнути не може…
– Чекайте. Може лиш дорога терниста, а на місці буде краще. Там будем медведів бити, – хотів хтось жартувати.
– Там, на 65° ширини, де тепло днями лічать? Не надійтесь. Ваш оптимізм помилковий. Я в Допрі теж хандрі не піддавався. Наївно вірив слідчому, що «завтра» буду вдома, але тепер все бачу в справжніх колірах.
– А скажіть, коли можна, за що вас…
– За те, що й вас.
– Ну, да, але щось очевидно закидали, – кортіло мене знати.
– Важко сказати, що саме. Побожусь, що й слідчий вірно вам не відповів би. А закидали багатенько. Почалося з СВУ[54]. Як знаєте, до неї зачисляли кожного інтелігента-українця. Одних – підозріливіших схопили, за другими пильніше стежити почали, третіх усунули з посад. Я як недавній емігрант, що вірнопідданчої радянської активности не виявляв, а навпаки, працюючи в ДВУ, став у опозиції до завідувача ДВУ[55] Пилипенка, протестуючи не раз проти друку всякого літературного шабльону, – попав у групу «особливо падозрітєльних». Схопили й посадили в одиночку, закинувши зразу приналежність до СВУ. До цього мотиву додала матеріяльчик моя бувша дружинонька – «знаменита» письменниця Орлівна. Забаглось їй «червоних лаврів пожинати» й подала замовлення на пролетарського ідеольога в письменстві. Я як муж запротестував, – вона не скорялась, а стала тертись у колах «пролетарських мистців». Я взяв розвід, а вона подала клявзу до ГПУ, змалювавши мене в густих чорно-жовто-блакитних фарбах. І маєте: мене як петлюрівського ідеольога, що сіяв націоналістичний дух, зводив молоду генерацію письменників на просвітянські манівці, що розклав молодого пролетарського поета Голоту та комуніста Сосюру, за те, що проповідував безтенденційність у письменстві – потримали в Допрі сім місяців. Хоч клявза не ствердилась, випускати було ніяково, і вивезли на 10 літ на «ісправлєніє»…
– Ісправлєніє… Бодай би їх правило здовж і впоперек…
Спали тієї ночі разом. Зенченко ще в дорозі поінформував Поліщука про мене, тому розмова наша була щира. Думку про поворот назад і Поліщук леліяв. Вони довідались, що їхній етап прямує на 9-й пункт; порадили мені якось вкрутити й прилучитися до їхньої партії, щоб разом утікати. Довго ми шептали та рисували перспективи чарівної мандрівки.
Збудили нас удосвіта. Я крадькома добув із саней речі і перейшов до Зенченка. Та хитрощі не вдались. Перекликали і, недолічившись трьох, поставили на ноги обидві партії. Наражуватись на очевидну неприємність не було чого.
Зі сльозами прощались, умовилися листуватись, добиватись переводу чи хоч побачення, щоб всім зійтись і… дай, Боже, щасну дорогу…
Тропа була ще вужча, ще грузкіша, але йшли жвавіше. Відпочивши, перегрівшись, кожний почувався в силі. Зарадили собі з харчами. Нам видали хліб на всю дорогу. Кожний грів власною душею 6 кг. Хоч нести було важкувато в пазусі, зате їв, коли хотів і не хухав. Наша група мала до хліба ще й по доброму шматку медведя. Тепліше почувалось: воші не так розгулювались і вкритись було чим. З нами їхало 40 візників, що везли по пунктах шатра та провіянт. Ми мали змогу простелити зразу 5 шатер, а
