Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

— Що ми тут робитимемо? — запитала, коли вийшли з машини. — Тут вітряно, я можу застудитися.

— Я багато думав про твої слова, які ти сказала на станції. Біль і втіха. Скидай черевики.

Вона пригадала, що якось один із її клієнтів попросив її зробити те саме й був страшенно збуджений, лише побачивши її ноги. То на неї сьогодні чекає якась нова пригода?

— Я застуджуся, — наполягала вона.

— Роби те, що я тобі кажу, — не відступався він. — Ти не застудишся, якщо ми не затримаємося тут надовго. Довіряй мені так само, як я довіряю тобі.

Не маючи на те особливих підстав, Марія зробила висновок, що він хоче допомогти їй; можливо, сам він колись уже обпікся на гарячому, й думає, що вона теж наражається на такий ризик. Але вона не хотіла, щоб їй допомагали; вона була задоволена своїм новим світом, де вона відкрила, що страждання більше не становить проблему. Разом із тим вона думала про Бразилію, про можливість зустріти партнера, з яким вона розділила б цей інший світ, а що Бразилія була для неї чимось найважливішим у житті, то вона скинула черевики. Земля була встелена дрібними камінчиками, які відразу порвали їй панчохи, та це не мало ваги, вона купить інші.

— Зніми жакет.

Вона знову могла сказати «ні», але з минулої ночі вона призвичаїлася до радості, яку переживаєш тоді, коли кажеш «так» перед кожною перешкодою, яка постає на твоєму шляху. Вона зняла жакет, ще тепле тіло відреагувало не відразу, але незабаром холод почав дошкуляти їй.

— Ходімо. І поговоримо трохи.

— Тут ходити неможливо: земля всіяна дрібним камінням.

— Саме тому ми тут і підемо; я хочу, щоб ти відчувала ці камінці під своїми ногами, хочу, щоб вони завдавали тобі болю, щоб тобі дошкуляли, бо ти маєш пережити, так, як я пережив, страждання, яке близьке до втіхи, і вирвати його зі своєї душі, як це зробив я.

Марії хотілося відповісти: «Я не хочу його виривати, воно мені до вподоби». Але вона повільно рушила вперед, підошви ніг почали їй пекти від холоду та від ран, що їх завдавали гострі камінчики.

— Я поїхав на одну зі своїх виставок у Японії саме в той період, коли цілком поринув у те, що ти називаєш «біль, приниження і багато втіхи». Тоді я вважав, що дороги назад для мене немає, що я опускатимуся в цю яму все глибше й глибше, й мені нічого більше не залишилося в моєму житті, крім бажання карати й бути покараним.

Зрештою, ми тільки люди, ми народжуємося з відчуттям провини, ми переживаємо страх, коли щастя перетворюється на щось можливе, й помираємо, бажаючи покарати інших, бо завжди почуваємо себе безпорадними, скривдженими, нещасними. Заплатити за свої гріхи й мати змогу покарати грішників — хіба ж це не втіха? Атож — і найвища.

Марія йшла, через біль і холод їй було важко зосередити увагу на його словах, але вона силкувалася.

— Сьогодні я помітив сліди на твоїх зап’ястках.

Наручники. Вона вдягла кілька браслетів, щоб їх приховати, але досвідчені очі завжди знають, чого шукають.

— Якщо те, що ти недавно пережила, так тобі до вподоби, то я не стану тобі на перешкоді; але це не має ніякого стосунку до життя справжнього.

— Що мені до вподоби?

— Біль і втіха. Садизм і мазохізм. Називай це як хочеш, але якщо ти переконана в тому, що це і є твій шлях, то я страждатиму, згадуватиму про розбуджене жадання, про наші зустрічі, про Дорогу на Сантьяго, про світло, яке промениться з тебе. Я зберігатиму в спеціальному місці твою ручку й щоразу, коли розпалюватиму камін, згадуватиму про тебе. Проте більше не шукатиму з тобою зустрічей.

Марія відчула страх і вирішила, що пора відступити, розповісти правду, перестати вдавати, ніби вона знає більше, ніж він.

— Те, що я пережила недавно, точніше сказати, вчора, я досі ніколи не переживала. І мене лякає, що на самому дні деградації я змогла зустріти себе саму.

Їй стало зовсім важко розмовляти — її зуби цокотіли від холоду, а підошви ніг дуже боліли.

— На мою виставку, в місцевості, що зветься Кумано, прийшов один лісоруб, — провадив Ральф, так ніби й не чув, що вона йому каже. — Мої картини йому не сподобалися, але він виявився спроможним зрозуміти, роздивляючись мій живопис, як я живу і що відчуваю. Наступного дня він прийшов до мене в готель і спитав, чи я щасливий; якщо так, то я можу робити те, що досі робив; якщо ж ні, то мені слід піти з ним і перебути кілька днів у його товаристві.

Він запропонував мені пройтися по камінцях, як оце я тобі запропонував сьогодні. Він дав мені відчути холод. Він сказав, що треба розуміти красу болю лише в тому випадку, якщо цей біль спричинений природою, а не людиною. Він назвав це Шуґен-до, тисячолітньою практикою.

Він сказав, що сам ніколи не боявся болю, і це добре, бо, щоб панувати над душею, ти повинен також навчитися панувати над тілом. Він мені сказав також, що я застосовую біль не так, як годиться, і це дуже погано.

Той неосвічений лісоруб гадав, що знає мене ліпше, ніж я сам себе знаю, і це мене розсердило, але водночас я відчув гордість, довідавшись, що мої картини спроможні виразити саме те, що я відчуваю.

Марія відчула, що один дуже гострий камінець розітнув їй ногу, але холод докучав їй ще дужче, її тіло ніби поринало в якусь дрімоту, й вона вже не могла стежити за словами Ральфа Гарта. Чому чоловіки в цьому божому світі цікавляться лише тим, щоб завдати їй болю? Біль священний, біль із втіхою, біль із поясненнями або без пояснень, але завжди біль, біль…

Поранена підошва наступила на другий гострий камінець, вона стримала в собі крик, не зупинилася. Спочатку вона з усіх сил намагалася зберегти свою цілісність, своє самовладання, те, що він називав її «світлом». Але тепер вона ступала повільно, бо її шлунок та її думки пішли обертом, — їй хотілося блювати. Вона думала, що треба зупинитися, що все це не має жодного сенсу, й не зупинялася.

Вона не зупинялася з поваги до себе самої; вона зможе витримати цю прогулянку босоніж стільки часу, скільки буде треба, бо не триватиме ж вона вічно. І зненацька їй блискавкою сяйнула ще одна думка: а як вона завтра не зможе прийти