Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

Теренс черкнув сірником, і тільки тоді Марія помітила, що в кімнаті стояли десятки свічок. Він почав запалювати їх.

— Що ви хотіли б знати? Чому я такий? Якщо не помиляюся, то ви були в захваті від тієї ночі, яку ми перебули разом. А тепер я дозволю собі запитати, чому ви така, якою ви є?

— Я зараз думаю, що в Бразилії існує забобон, згідно з яким не можна запалювати більш як три свічки одним сірником. І що ви цього звичаю не шануєте.

Він проігнорував її зауваження.

— Ви схожі на мене. Ви прийшли сюди не для того, щоб заробити тисячу франків, а в пошуках відчуття провини, залежності, внаслідок своїх комплексів та своєї невпевненості. І це не добре, й не погано — такою є природа людська.

Він увімкнув телевізор за допомогою пульта дистанційного управління і перемкнув кілька каналів, поки зупинився на хроніці, де показували біженців, які рятуються від війни.

— Бачите? Бачили програми, в яких люди обговорюють свої персональні проблеми перед усім світом? А бачили, що друкують у газетах? Світ розважається репортажами про страждання та біль. На перший погляд — садизм, мазохізм, якщо взяти до уваги, що нам не обов’язково знати про все це, щоби бути щасливими, а проте ми буваємо постійно присутні при чужих трагедіях, а іноді й самі страждаємо, коли дивимося на них.

Він наповнив два келихи шампанським, вимкнув телевізор і став запалювати решту свічок, не зваживши на забобон, про який згадала Марія.

— Повторюю: така людська доля. Відтоді як нас вигнали з раю ми або страждаємо, або примушуємо когось страждати, або спостерігаємо, як страждають інші. Це процес непідконтрольний.

Вони прислухалися й почули, як надворі гуркотять перекати грому, наближалася грандіозна буря.

— Але для мене тут не все зрозуміло, — сказала Марія. — Мені здається безглуздим припускати, що ви мій пан, а я ваша рабиня. Нам не треба ніякого «театру», щоб зустрітися зі стражданням. Життя дає нам безліч нагод, щоби зіткнутися з ним.

Теренс вже запалив усі свічки. Він узяв одну з них і поставив її в центрі столу, знову налив у келихи шампанського й приніс ікру. Марія пила швидко, думаючи про тисячу франків, які лежали в її сумочці, про невідоме, яке чарувало її й жахало, про те, як узяти свій страх під контроль. Вона знала, що з цим чоловіком жодна ніч не повториться, що погрожувати йому дарма.

— Сядьте.

Тон його голосу був між лагідним і владним. Марія підкорилася, і хвиля тепла прокотилася по її тілу; цей наказ вона вже чула, й упевненість відразу повернулася до неї.

«Театр. Я повинна увійти в театральну п’єсу».

Було добре отримувати накази. Не треба було думати, лише підкорятися. Вона попросила ще шампанського, він приніс їй горілки; вона діє швидше, визволяє надійніше, добре поєднується з ікрою.

Він відкрив карафу. Марія практично пила сама, слухаючи, як гуркоче надворі грім. Усе готувалося до того, щоб створити досконалий момент, наче енергія неба й землі також захотіла обернутися до них своєю насильницькою стороною.

У якийсь момент Теренс дістав із шафи невеличку валізку й поставив її на ліжко.

— Не ворушіться.

Марія застигла нерухомо. Він відкрив валізу й дістав дві пари наручників із хромованого металу.

— Сядьте так, щоб розчепірити ноги.

Вона підкорилася. Її воля була паралізована, й вона підкорялася, бо їй так хотілося. Вона помітила, що він зазирає їй між ноги, він міг там бачити чорні труси, довгі панчохи, стегна, міг уявити собі жмутик волосся, пуцьку.

— Встань!

Вона підхопилася з крісла. Її тіло насилу змогло втримати рівновагу, й вона зрозуміла, що сп’яніла дужче, ніж їй спочатку здавалося.

— Не дивись на мене. Опусти голову, шануй свого пана!

Перш ніж вона встигла опустити голову, тонкий батіг був видобутий із валізи й ляснув у повітрі, так ніби жив власним життям.

— Пий. Тримай голову прямо, але пий!

Вона перехилила ще одну, другу, третю чарку з горілкою. Тепер це вже був не театр, а реальність життя: вона втратила контроль над собою. Почувала себе річчю, простим інструментом, і, хоч би яким це здавалося неймовірним, ця підкореність наповнювала її відчуттям цілковитої свободи. Вона вже не була вчителькою, не була тією, яка навчає, не була тією, яка втішає, не була тією, яка вислуховує довірчі зізнання, не була тією, яка збуджує; вона була лише дівчиною з глухої бразильської провінції, перед велетенською могутністю чоловіка.

— Роздягнися.

Цей наказ пролунав сухо, без жадання — а проте важко було уявити собі щось еротичніше. Тримаючи голову, покірно опущеною на знак приниженого послуху, Марія розстебнула сукню, й вона ковзнула їй до ніг.

— Ти погано поводишся, ти це знаєш?

Батіг знову лунко ляснув у повітрі.

— Тебе слід покарати. Така молода дівчина — як ти смієш чинити мені всупереч? Ти повинна стояти переді мною навколішках!

Марія зробила рух, щоб уклякнути перед ним, але батіг випередив її, вперше доторкнувшись до її тіла — на сідницях. Він обпік її, проте, як їй здалося, сліду не залишив.

— Я не казав, щоб ти зараз переді мною вклякала. Хіба казав?

— Ні.

Удруге батіг шмагонув її по сідницях.

— Скажи: «Ні, мій пане».

І ще раз по сідницях. Знову там обпекло, наче вогнем. Якусь частку секунди вона думала про те, що могла б негайно зупинити все це, але що вона також може вирішити дійти до кінця, не через гроші, а через те, що він сказав першого разу: людська істота може пізнати себе тільки тоді, коли дійде до своїх меж.

І все це було для неї нове; це була пригода, згодом вона матиме змогу вирішити, продовжувати їй чи ні, але в цю мить вона перестала бути дівчиною, яка мала в житті три цілі, дівчиною, що заробляла гроші своїм тілом, що знала чоловіка, який мав удома камін і вмів розповідати цікаві історії. Тут вона була ніхто — і все, про що вона мріяла, — це якраз бути ніким.

— Скинь весь одяг. І пройдися туди-сюди, щоб я міг тебе бачити.

Знову вона підкорилася, з низько опущеною головою, не промовивши жодного слова. Чоловік, який на неї дивився, був одягнений, незворушний, він уже не був тією особою, з якою вона розмовляла, відтоді як вони покинули кабаре, — він був Уліссом, який приїхав із