Сад спочилих котів - Більґе Карасу

— До побачення, — прощався вчений. — Вельми вам вдячний. Ми запросимо вас до нашої лабораторії, аби висловити вдячність перед усіма. Сподіваюся: цей день не за горами…

Вони потисли один одному руки. Бібліотекар тепер намагався всміхатися. Учений довірився йому?… Вони махали руками, допоки автівка не звернула за ріг.

Учений же досі міркував: чи не обдурився, знайшовши пояснення, чому манускрипт одинадцятого сторіччя значно важливіший за той, що тринадцятого, переконавши себе, що сформував надійне логічне та філософське підґрунтя…

* * *

Директор гнівався сам на себе. Думаючи тільки про тюльпани, він не розпитав як слід ученого про альсаламандру. Хоча його слова подяки, мабуть, насамперед торкалися справи, пов’язаної з нею. Скоївши непоправну помилку, він повернувся туди, звідки починав… Із іще більшою купою запитань, які невгамовно роїлись у голові. Так не виб’єшся в люди.

Міркуючи, що відповідати містянам, коли цікавитимуться його розмовою з ученим, він намагався вигадати єдину версію для всіх ситуацій; знайшовши її, утихомирився та пішов спати. Учений, мабуть, також уже добрався до ліжка. Хай як, вони ще мали зустрітися.

Хіба той цього не казав? Тепер бібліотекарю потрібно було зарекомендувати себе зовсім інакшою людиною. Заприсягнувшись це зробити, він заснув.

Науковець же тієї ночі перед тим, як заснути, зняв із себе й дорожню втому, і сумніви, навіяні недовірливим обличчям бібліотекаря, і тривогу, що гризла душу — спустив геть усе з думок. Незалежно від результатів, на цій справі потрібно було поставити крапку. Не було жодного сенсу журитися!.. Він усміхнувся, уявивши собі подив на обличчі бібліотекаря, коли публічно висловлюватиме йому вдячність. Спустивши кота з плеча, він поклав його на край ліжка та вклався спати.

III

Вони довели, що альсаламандру можна розводити в лабораторних умовах — це стало найбільшим успіхом. Бігме, цим можна було похвалитися! Невідома, незнана, чутлива й тендітна квітка полюбила тутешній ґрунт та розмножувалася. До рослин ніхто не наближався — спостерігали за ними крізь скло. Якось уранці, коли вчений разом із асистентами прийшов подивитися на них, загальну увагу прикувала неймовірна річ — усі переглянулися й завмерли, мов укопані. Перед ними розкинулося справжнє тюльпанове поле.

Їм навіть не повертався язик сказати, що думають. Або ж квітка в цьому середовищі зазнавала незначних змін і ставала схожою на тюльпан, або ж ця схожість, якої вони не зауважували через цілий ряд особливих властивостей рослини, тепер несподівано відкрилася їхнім очам. Таким чином, було напрочуд доречно, що вони тримали свої досліди в таємниці. На їхньому місці кожен міркував би тільки так.

Тепер команда чітко могла розкласти сполуку, яку назвала Аа. З одного боку, переймались її аналізом, з другого — взялися за експерименти, щоб дослідити таку її властивість, як змушувати казати правду — або ж, точніше, якщо висловлюватися мовою фоліанта, «більше не дозволяла людині обманювати».

Власне, тоді зі всіх боків почали повзти несподівані плітки; захмарні, нечувані плітки, які міг розпускати лише директор бібліотеки, не простивши вченому те, що той покинув його на самоті.

Науковець розгубився. Збагнув, що потрібно прискорити темпи праці. Зажурився. Однак не став доскіпуватися до джерела цих пліток.

Друзі навідувалися до нього, тишком-нишком починали розповідати: «Учора…» За тим «учора» йшло таке: «На одному засіданні завелася мова про квіти; хтось заявив, що ти вирощуєш тюльпани. Я збирався сказати, що знаю тебе, і ти нічого не вирощуєш; то був мій обов’язок, хоча й здогадувався, що цим лише зміцню підозри; але не встиг і рота розтулити — аж тут раптом: „Так, вирощує, та ще й у горщиках для троянд їм на поталу…“» Того, хто це сказав, вони обидва чудово знали. «Бодай тебе оббріхували б і сотні ворогів, я їм нізащо не повірив би. Як він може таке набалакувати?» Учений заспокоїв друга. Звісна річ, той знайомий насправді сам колись вирощував тюльпани, але перестав. Тож, очевидно, це — ніяка не ворожнеча. Культивування тюльпанів вимагало від нього відваги. «Хтозна, може, він хоче бачити й мене таким мужнім; а можливо, хоче, щоб і я вирощував тюльпани…» Проте радості від цього було мало.

Услід за цим другом приходило й чимало інших, приносили нові вістки. «Учора…», — починали вони. Чутки розповзалися по вулицях, по маршрутних таксі. Науковець же щоразу журився все дужче й дужче.

Проте, з іншого боку, істотно пришвидшувалася робота. Все написане в манускрипті, мабуть, мало, справдитися. Досліди проводилися на основі мінімальних доз: вивчався весь процес; різноманітні сполуки, які вступали в реакцію в людському шлунку, що перетравлював увесь листок, спочатку бралися для експерименту в стократ меншій пропорції.

Настав день, коли всі активні елементи можна було визначити, відтак ставала зрозумілою форма дії рослини, що «більше не дозволяла брехати». Якщо до складу суміші не додавалася сполука Аа, то її експериментальні, устократ менші дози впливали не більше кількох секунд. (Від піддослідних вимагалося говорити явно неправдиві речі.) Утім, після того, як домішували Аа, усе змінювалося. Якщо доза збільшувалася до п'яти відсотків, то експерименти тривали впродовж кількох годин, а траплялось — і цілого дня, хоч як піддослідні намагалися, але збрехати не вдавалося.

Ті старання відкривали вченому абсолютно нові горизонти. Він радів своїм успіхам, наче малим дітям. Настав і той день, коли нарешті можна було покликати директора бібліотеки та привселюдно висловити йому вдячність. Тим часом плітки розповзалися й далі.

Найважливіше ж те, що ці плітки жодним чином не зачіпали лабораторних дослідів, чи принаймні так лише здавалося. Тут начебто не йшлося про те, що з лабораторії відбувся витік інформації, яку неправильно тлумачили чи зумисне спотворювали. Натомість усі пліткували про результат таємного захоплення самого дослідника — мовляв, той вирощував у домі тюльпани. Ті, які переповідали йому ці плітки, говорили десь так: «Оскільки ми тебе добре знаємо, то вибачай, але маємо невтішні вісті. Переказуємо їх, бо як ти рано чи пізно збагнеш, що не розповіли тобі те, що чули на власні вуха, то й руки не подаси».

* * *

Можна сказати, зібрання минуло доволі яскраво. Прийшли й працівники лабораторії, і керівники кількох найближчих наукових відділів, і кілька високих, навіть дуже високих — посадовців із секретних органів; приїхав і директор бібліотеки. Учений, коротко виклавши суть виконаної роботи, — власне, виклавши без жодної конкретики та реальних фактів — висловив подяку бібліотекареві за те, що той указав йому шлях до відкриття. Як і мріяв, того дня він спостерігав за розгубленим виразом того наймолодшого, найгарнішого у світі (дещо зляканого