Сад спочилих котів - Більґе Карасу

Директор іще раз від початку до кінця зачитав йому розділ про альсаламандру з книги описів незвичайних рослин. Легенда про тюльпанове поле містилася в кінці фоліанта, у розділі «Повір’я та перекази про рослини». Затим бібліотекар показав ще кілька манускриптів. В одному з них ішлося про «піщаного тюльпана, що його також називають альсаламандрою». В іншому писалося, що «з альсаламандри, як і з тюльпана, виготовляють помічні ліки від свербежів». У третьому зазначалося, що альсаламандра — не рослина, а в алхімії — назва червоних випарів, котрі утворюються під час дистиляції есенції селітри, і ті, хто — спираючись на різні казки — вважають її рослиною, упадають у сміховинну оману.

Бібліотекар надсилав йому й цю інформацію. (Вона залишилася непрочитаною на сторінках другого листа… Як же багато всього втиснув туди цей вродливий молодик!.. Науковець не дочитав другого листа, і, за висловом директора, «ухилився» від прямої відповіді на перший — як було відверто йому пояснити, що він остерігався, аби не проговоритися про дію листків альсаламандри? Зрештою, вирішив не пояснювати й далі.)

Після того як він закінчив переглядати книги, бібліотекар запросив його додому. Учений, по суті, заради цього сюди й приїхав. Обидва нетерпляче чекали, коли ввічливість нарешті дозволить покинути книгозбірню й піти до директора в гості.

У бібліотекаря не було кота. Натомість жила куріпка — у дерев’яній клітці, прикрашеній позолоченими цвяхами з великими шляпками. Ніби читаючи думки вченого чи то рядки ненадісланого листа, директор узяв його за руку й повів в оранжерею за домом. Там стояло зо п’ятнадцять-двадцять горщиків із різнобарвними тюльпанами — квіти розпустили пишні пелюстки. Обсаджена кінськими каштанами оранжерея водночас ховалася за високими садовими мурами. Бібліотекар, не зронивши й пари з уст, уважно дивився на вченого. Мабуть, його реакція не здавалася переконливою, оскільки обидва, довго не гаючись, повернулися у вітальню.

Куріпка гримкотіла в клітці.

* * *

Господар запитав, що він питиме. «Чай», — відповів учений. Щоб заварити чай, той мав бодай кілька хвилин пробути на кухні. Учений хотів трохи поміркувати. Він не мав чого приховувати, проте ніяк не міг вирішити: довіряти цьому чоловікові чи ні. Підійшов до куріпки. Щось прошепотів їй. Куріпка зраділа, весело заквоктала. Поки господар повернувся, науковець вже знав рішення. Вони сіли один навпроти одного; завели мову.

Він також цікавився квітами. До того ж, як і багато людей, — трояндами. Та якщо всі плекали троянди заради червоних, рожевих, жовтих та білих пелюсток, то його серце належало — зеленим. Та троянда так і звалася зеленою, хоча насправді пелюстки мали сильний бірюзовий відтінок. Із квіткарів, що намагалися виростити її, і глузували, і жаліли їх; бібліотекар, либонь, знає про це, адже якщо вирощуєш квітку такого кольору, треба починати все спочатку, робити щеплення — гадати, яку троянду з якою поєднати, оскільки ще не вдавалося із зеленої троянди отримати таку саму зелену.

Господар дому зацікавлено слухав; тільки іноді, уставляючи коротке й сухе «так», або «еге ж» — натякав, що не вірить цій балаканині. Такою мовою вчений не переконав би навіть дітей. Він сам передавав себе в руки правосуддю. Варто було тільки написати кілька рядків уповноваженим чинам. Господар дому показав би цьому вченому кретинові, який поставив себе в ідіотське становище, де раки зимують. Заявивши, що «не піймався на його гачок», той уже не міг вислизнути з директорових рук.

* * *

Господар запитав, що він питиме. «Чай», — відповів учений. Щоб заварити чай, той мав бодай кілька хвилин пробути на кухні. Чи довіряти цьому чоловікові? Треба було вирішувати. Він підійшов до куріпки. Щось прошепотів їй. Та вмить затихла, мов нежива. З кухні долинав брязкіт чайника, кришки до чайничка на заварку, склянок та ложечок. Поки господар повернувся, науковець уже знав рішення. Вони сіли один навпроти одного. Мову завів директор:

— Насамперед я показав свої тюльпани. Щоб ви перестали не довіряти мені.

— Я не ворог тюльпанів, однак і не вирощую їх. Хотів написати Вам про це, але подумав, що листом Вас, мабуть, не переконаєш — от і все. Тому й приїхав особисто. Насправді я вирощую синю троянду. Знаєте, синя троянда…

Його співрозмовник удавав, що уважно слухає його. Хоча нетямився від люті. Якщо ця людина говорить правду, то він скоїв нечуване безглуздя, сам здавши себе в руки правосуддю. Якщо ж бреше, то тим самим показує, що не довіряє, не може довіритися йому. Поки директор, сидячи в кріслі, прикидався, що уважно слухає гостя, лють від самотності наростала в його душі, змушуючи винаходити найпримітивніші способи помсти цьому чоловікові.

Господар запитав, що він питиме. Куріпка раптом затихла.

— А якщо ми нічого не питимемо, хіба так не можна? — запитав гість. — Не завдавайте собі клопоту. Краще посидьмо та поговорімо.

На думку бібліотекаря, науковець, безсумнівно, щось приховував. Листа не написав, говорив натяками, до тюльпанів цікавості — належної, чи, щонайменше, сподіваної — не виявляв, заводячи мову, одразу торочив про сині троянди.

— Кажуть, що найбільшим хистом серед тих, хто культивує сині троянди, вважається вирощувати їх в одному горщикові разом із тюльпанами, — промовив він. — Що ви на це мовите?

— Не знаю, — відповів учений. — Сам я не намагався, але підозрюю, що одночасно вирощувати обидві квітки в одному горщику, далебі, важко…

Куріпка знову загримотіла. Либонь, хотіла порушити тишу та привернути до себе увагу. Господар щось прошепотів їй. Пташка весело відповіла. Тим часом два чоловіки, котрі мовчали, начебто слухаючи пташку, немов потопали у грузькому болоті, обидва усвідомлюючи це.

* * *

На порозі хатнє світло у профіль осявало директорове обличчя — з виду геть юне, геть дитяче. Проте дитячий вираз, на відміну від юного, далебі, окреслювала образа, що закипіла на підборідді та кутиках уст…

Учений зажурився. Він не хотів скривдити бібліотекаря. По суті, й не сказав нічого дошкульного. Утім, молодик тепер стояв ображений, як і кожна людина на його місці, побачивши, що стільки планувала, і все — намарне. Крім того, учений звів нанівець свою спробу розповісти те, що хотів, коли їхав сюди… Він дивився на господаря дому, напустивши на себе якомога більшу привітність.

— Настане час, і я розповім, чим завдячую вам; чи точніше, зможу розповісти… Пробачте, але не люблю звіряти незавершені справи, — сказав він. Помовчав і додав: — Та й немає потреби.

Директор постаравсь усміхнутися так, наче хоче, але не може йому повірити. Його образу раптом мов рукою зняло. Потім вона знову прилипла до підгорля. Тільки тепер обличчя