Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

було їх аж так багато, що голова закрутилася: “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”, Франкове “Житє і слово”, твори Драгоманова, зокрема женевські драгоманівські видання, “Історія Галичини” О. Партацького, “Руська історична бібліотека” Олександра Барвінського, книжечки “Видавничої спілки”, “Червоної Калини”, “Записки наукового товариства імені Шевченка”, “Історія української культури”, “Історія українського війська” та “Велика історія України” — видання Івана Тиктора, надруковані у Варшаві спогади Лотоцького, спогади і щоденник Чикаленка, празькі міжвоєнні видання і так далі. Я гортав ті книжки тремтячими руками, а Богдан м’яким, теплим, трохи розтяглим голосом розповідав мені й розповідав.

— А не боїтеся тримати цього всього вдома? — спитав я.

Богдан посмутнів.

— Знаю, що їх треба було б сховати,— сказав,— бо заберуть і знищать, як не раз уже робили. Але не можу. Віддалити їх від себе — це все одно, що розполовинитися.

Цікаво, що брати Горбачі не говорили галицьким діалектом, хоч були галичанами, а чистою літературною мовою.

По тому Богдан сів на стільця і почав, облитий кволим електричним світлом, смутно оповідати про те, скільки було знищено в післявоєнні роки подібної літератури. За одну знайдену книжку, сказав Богдан, навіть таку невинну, як оповідання Винниченка чи навіть “Записки наукового товариства імені Шевченка”, де друкувалися розвідки академічного стилю, людей запроторювали у Сибір. Безліч книжок вилучено, безліч люди самі попалили, але диво не в тому. Диво в тому, що ці книжки все-таки збереглися. Ховали їх у ями, заривали у вальковану глину на горищах, у стріхи, тайники, а дехто просто тримав їх у скринях, не дуже й ховаючи.

— Українці дивний народ,— так само смутно казав Богдан.— Між них є сотні відщепенців, перевертнів, юд, але водночас бережуть неймовірний інстинкт самозбереження. Не знаю, чи якась нація могла б витримати в таких нелюдських умовах, у яких ми жили століттями і збереглися, а ми, хоч ущербні і з численними втратами, а збереглися.

“Конспіратор” Богдан говорив про речі далеко не буденні, а цілком політичні, ніби забув власне попередження про подібні речі вголос не говорити. Я взяв листок паперу й написав йому про це. Він усміхнувся й махнув рукою:

— Вони мої погляди вже давно знають,— сказав.

Прийшла Романова жінка, привіталася люб’язно, але й так, наче я був тут частим гостем і відразу ж кинулася на кухню, загримівши там каструлями й тарілками. Потім ми вечеряли й балакали про все на світі, зовсім не остерігаючись.

Постелили мені в тій кімнаті, де стукав на машинці Роман, тут стіни були також у стелажах. Богдан приніс мені кілька невеликих книжечок.

— Цього я тобі ще не показував. Прочитай на сон грядущий. Це книжки Богдана-Ігоря Антонича. Чув про такого?

Звісно, про такого я не чув.

— На мою думку, це геніальний поет,— запально сказав Богдан.

— Чому ж його не видають?

— А саме тому, що геніальний. Українська література, за їхнім замислом, має бути дозволена тільки в примітивних, провінційних формах. Усе, що з тих мірок виступає, забороняється, особливо література інтелігентна, тонка, ба вишукана. Тим самим легше стає нас культивувати як народ другорядний, приречений на асиміляцію. Але не буду рекламувати: прочитай і роздивися сам.

Пішов, віддавши надобраніч, а я обережно торкнувся книжечок: “Книга лева”, “Зелена Євангелія”, “Три перстені” — самі назви виглядали екзотично. І я відразу почав читати. На мене раптом плюснула така могутня й така дивовижна поетична стихія, що забув, де я, забув, що вже пізно, що втомлений враженнями, поїздкою, адже виїхав я раннім рано, а встав десь годині о п’ятій. Я буквально випивав шумливі, свіжі, дивовижні строфи, ніби втрапив у багатий сад. Там ішов по білій стежці дивний поет із екзотичним прізвищем Антонич, що був колись хрущем на тих вишнях, що їх оспівував Шевченко, дітвак із сонцем у кишені, звіря сумне і кучеряве. Я читав і перечитував, і ще ніколи поезія не справляла на мене такого приголомшуючого враження.

Заснув після третьої години. І став ніби й сам закоханим у життя поганином: любив землю, птахів, траву, дерева, джерела, струмки, любив цілий світ — ішов по білій стежці сам із сонцем у кишені, а все навкруги співало й раювало, все цвіло й буйно розросталося, квіти росли такі, як на картинах народних художників, зілля гнало міцні й соковиті стебла й напинало туге, також налите соком, листя. І все це залито яскравим сонцем, і все пахло, шелестіло, говорило, сміялося, шепотіло, підводилося, росло й тужавіло. І я теж був у тому царстві зела, як рослина, може, соняшник, а може, жоржина. І було мені так ясно й легко на душі, бо сонце з’єднувалося із соком мого листя, і це приносило мені силу й радість буття. І був я щасливий, що рушив у цю мандрівку, бо для мене світ ставав, наче схвильований жайворонковий дзвін, наче сонце, що викочується з кишені геніального поета і б’є соком променів та іскор в лиця озер, річок, в очі трави — росу, в очі людей, переповнених схвильованою таємницею віщого життя. Тож що є краще й дивніше, як жити, й бачити білий світ, і знати, що ти зі світу, що все живе зі світу, навіть коли воно нестандартне й чудне. А може, тільки нестандартне й чудне — від світу, бо воно — рудимент нового зросту, нового течива соку-крові в артеріях дерев, рослин та живих істот? Відтак стандартне — це і є сухе стебло, стовбур із обваленою корою, людина на смертному ложі. Якісь такі дивні думки перекочувалися через мій сонний мозок, як морські хвилі через урослий у пісок камінь, і я не міг їх ані