Українська література » Сучасна проза » Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
їхніх розмов: і справді говорили українською мовою. Перед цим я відбув довгу дорогу в автобусі, прикипівши очима до шиби і вбираючи в себе залитий сонцем світ: обійстя, села, міста, через які проїжджав, храми — більшість зруйнована; люди, що зупинялися й дивилися вслід автобусу, телята, корови, птиця, зорані вже поля або поле з почорнілою стернею, запалені свічки тополь чи інші дерева, що мали під собою вистелене золоте коло із леглого листя; машини, хлопчаки чи дорослі на велосипедах; написи назв сіл, які вперше читаєш, пізні осінні квіти біля кожної хати, запалений біля розсипаних по зеленому лузі корів вогонь із смужкою приклеєного до нього диму — в’їжджав у світ, у якому ніколи не жило моє “я”, а тепер починало, а зараз воно починало жити на цих вулицях із почорнілим од часу тиньком чи каменем, вузьких, сірих, зовсім не таких, на яких виростав я, але все одно мені не чужих.

Зайшов до історичного музею, дивився на речі, що якимсь дивом не згоріли в часі, на зброю, що якимсь чином не зіржавіла, на книги, які випускалися бозна-як давно і які горталися проздовж сторіч новими й новими людьми, котрі шукали в них загадки вічного. Ходив по напівпорожніх залах і думав, що ці речі з минулого ув’язнені теперішнім часом, припнуті до стін, замкнуті у вітрини — дивний світ заарештованих речей, речей-в’язнів, бо їхні господарі давно вже й не тіні, бо на них уже давно стерлися відбитки пальців тих господарів — вони також зникають, але повільніше людей, через це мені було їх жаль, адже вони лише пригадки, що життя існує не лише в сущому дні, в якому топчемо смуги хідників чи злизані лоби бруківок.

Вийшов із музею і сів на лавці біля зупинки трамвая, було дивно, що я тут нікого не знаю і ніхто не знає й мене. Поруч сіла немолода жінка, і я спитав у неї, як проїхати до вулиці Драгоманова, до Українського музею. Вона чемно почала пояснювати, отією чудовою львівською вимовою, граційною і теплою,— було любо слухати її втомлений і такий мелодійний голос. Біля неї на лавці покладено дві напхом набиті торби, і мені захотілося запропонувати піднести ті торби, щоб довше слухати ту мову. Але я посоромився, тим більше, що прийшов трамвай, і вона мене заквапила: саме той, що мені потрібен. Кондукторка в трамваї була схожа на ту жінку, так само голубоока й круглолиця, мило вигукувала львівською вимовою зупинки, і я милувався з неї, з чоловіків та жінок, бо всі вони розмовляли так само, бо їм не треба було для спілкування вживати мови чужої — ні, все-таки чудове місто — Львів.

Сидів і думав: звідки взялося в мене видіння Львівського братства та їхньої таємної вечері? Щось про те, правда, читав, але дуже мало, а от міг до найменших дрібниць описати обстановку зали й одежу людей із таємної вечері. Більше того, вони навіть говорили так само, як оці люди навколо мене, хіба лише ледь-ледь не так.

І от я вже стою перед Богородчанським іконостасом Йова Кондзелевича і відчуваю особливий захват, бо мені здалося, що і його я колись бачив — якась магнетична сила приваблювала мене до жіночих облич архангелів, поруч були ікони Івана Рутковича, барвисті, ясні, і вони також були ніби знайомі мені. Пішов повільно залами: Мурашко, Новаківський, Северин, мала скульптура матері з дитиною, злиті в одно — ніби й досі складали одне тіло і ніяк не могли розірватися. Знову повернувся до Кондзелевича, особливо вабило мене “Вознесіння” — прочувалась у тому акті й справді незбагненна таємниця.

Повз мене пройшла група іноземців, вони голосно розмовляли по-своєму, байдуже кидали очима по стінах: чужі люди між чужих речей, які до них аж ніяк не промовляли. А мені промовляли, я наповнювався зображеннями колишніх богів, ангелів, архангелів, колишніх міфів та казок, обличчями колишніх людей землі моєї, які вдивлялись у мене з напруженою увагою, аж мені подумалося: а що коли вони живі? А що, коли ті згустки ретельно й уміло покладеної фарби чудовно приховують у собі життя минулих людей, як ховає зернина в собі майбутнє дерево чи колос? Тільки тут у живлення відбувається у зворотному порядку: у зернині — ріст у майбутньому, а тут — ріст у минуле, тобто жива присутність із минулого.

Музей уже зачиняли, і я знову опинився на вулицях. Мав іще знайти у цьому місті прихистя на ніч — про це подбали мої братчики. Виявилося, що Славковий дядько мав тут знайомих, братів Горбачів. Я мав записану адресу братів і листа від Славкового дядька. Але туди я не поспішав, бо брати, як мені повідомлено, вдень були на роботі, тобто завітати до них я міг лише ввечері. Телефону у них не було. Отож я знову вийшов до центру. Тут було багато світла і гарних дівчат, які так само мило дзвонили голосочками по-львівському, і я знову із задоволенням до того прислухався. Біля одного з готелів старий чоловік у сардаку продавав дерев’яні писанки і намиста. Я купив намисто Ларисі, а батькам, Артуру та Славкові по писанці. Люб’язно перемовився з чоловіком, і він мене спитав:

— А ви що, з Великої України?

— З Житомира,— відказав я.

— О, знаю це місто,— сказав старий, усміхаючись.— Довелося побувати там у війну. Було одне діло.— Він мені загадково підморгнув, і ми, очевидно, навіки з ним розійшлися.

Зайшов до якоїсь церкви і здивувався: вона була завішана вишивками. Служба ще не правилася, але люди молилися. Зводили очі до прикрашених рушниками ікон, і мені знову здалося, що зображення Бога — чи не є це жива присутність його з минулого? Відтоді, коли ходив по світі й проповідував любов. Тепер от дивився на людей, і його погляд проникав через прірву часу, щоб зазирнути у вічі цим теперішнім своїм поклонникам. Жив у мертвій фарбі, але був живий. Однак допомогти цим людям не міг.

Відгуки про книгу Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: