Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Знову повернувся до центру — голосно говорили репродуктори. Передавали, що десь рвуться атомні бомби... Атомна загроза, кричав репродуктор,— атомна загроза!..
Я сів на лавці, бо ноги в мене гули, й закурив. Чудова річ — отак закурити в місті, де тебе ніхто не знає!
Асфальтом їхав на візку каліка, коліщата немилосердно звискували. Каліка зупинився біля мене й задер голову до репродуктора — розповідали про атомні вибухи в Тихому океані. Слухав, і щось його в тій репродукторній розповіді дратувало.
— Даси вогника? — спитав у мене.
Я дав йому сигарету. Пожадно запалив і повернув сірники.
— Чув, що ото кажуть? — спитав, кивнувши в бік репродуктора.
— Чув,— відповів я.
— А може, й добре, коли оцей світ так: пу-у-ух! — Він надув щоки і з шумом випустив повітря.— І ніяких проблем. Бо оце я їду, а куди?
— Мабуть, додому,— сказав я.
— Була в собаки хата,— сказав каліка.— Хай ви сказитеся! — Він люто зирнув на репродуктора. Затягся кілька разів, а тоді й поїхав, немилосердно звискуючи коліщатами. Руками в грубих рукавицях відштовхувався від асфальту, а з-за плеча вився голубий потічок диму.
Мені захотілося догнати цього чоловіка, купити пляшку вина, забитися з ним у якийсь із дворів, випити ту пляшку і щиро з ним побалакати, але я знову не осмілився, та й пора було йти до братів Горбачів.
Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течка ми, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачісаних кімнатних песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл позири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала:
— Ви до мене? — спитав я, і дівчатка голосно розсміялися.
Я почервонів і пішов далі. Щось присилило мене обернутися, одна з дівчат дивилася мені вслід, і я впізнав знайомі очі: були то очі одного з архангелів Йова Кондзелевича. І мені здалося, що коли б я зараз повернувся до тих дівчат, сталося б щось у моїм житті особливе, а може, це вона, та, з якою маю зустрітися за вироком долі? Але це була смішна й наївна думка; дівчатка раптом знялися і швидко подалися геть. І мені знову стало жаль: себе і тієї дівчини — розійшлися ми навік.
18Подзвонив біля оббитих дерматином дверей з металевою літерою “8” — в глибині затупало, і я побачив невеликого, бистроокого хлопця, він пильно на мене подивився.
— Мені Богдана чи Романа Горбачів,— сказав я.
— Заходьте,— м’яко сказав хлопець.
Я зайшов у коридорець, ущерть заставлений стелажами. З кімнати вийшов міцний, кряжистий чоловік років на тридцять.
— У мене до вас лист, я з Житомира.
Мене завели до кімнати, яка також уся була оперезана стелажами. Роман узяв листа, прочитав, а тоді вийняв з кишені запальничку і підпалив його над попільницею. Папір швидко спопелів.
— Залишишся у нас на ніч? — спитав Роман.
— Коли можна,— відповів я.
Богдан нахилився над столом і щось написав. Тоді подав мені.
“У хаті говорити тільки буденні речі. Є підозра, що підслуховують”.
— Гаразд,— сказав я.
Богдан відірвав списаний шматок від аркуша, клацнув запальничкою, і папір так само спопелів. Ця конспірація видалася мені засмішна, хоч я і розумів, що тут, на Західній Україні, умови життя особливі.
— Коли голодний,— сказав Роман,— нагодуємо, а потерпиш, то зараз надійде моя жінка.
— Потерплю,— сказав я.— Можна подивитися книжки?
— На те вони тут і стоять,— сказав Роман,— щоб дивитися. Забав гостя, Богдане, бо в мене ще робота.
Він пішов, і відразу ж у сусідній кімнаті зацокотіла друкарська машинка.
Бібліотека мене вразила. Славко часом давав мені читати старі українські книжки, які брав у колишнього вчителя, що героїчно своїх книжок у чорні часи не попалив, але приносив по одній, ми їх із Артуром читали по черзі. Лариса їх читати відмовилася, бо вона дуже й дуже, як сказала, мало читала взагалі; з усього я примусив її прочитати тільки “Сонячну машину” Винниченка, яка була, на жаль, без початкових вісімдесяти сторінок. “Клас!” — сказала вона, але я трохи сумнівався, що книжка була прочитана. Тут же я побачив переважно галицькі видання, як дореволюційні, так і міжвоєнні,