Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Утім, пізніше все з'ясувалося.
Естер просто була чистою. Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.
Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.
Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.
Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…
О шостій Хазяйка знову покликала нас:
— Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!
Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула — не абихто, вона — сила, на яку доведеться зважати.
Згодом до нас долинули звуки, які свідчили, що домашні збираються спати. Кроки на сходах, потім голос Хазяйки:
— Сподіваюся, вам буде зручно, пані.
І відповідь гувернантки — судячи з голосу, людини вихованої, але рішучої:
— Безумовно, місіс Дюн. Дякую вам за турботу.
— А як же дівчата, міс Барроу?..
— Не варто непокоїтися, місіс Дюн. Із ними все буде гаразд. Добраніч.
Почулося обережне човгання Хазяйки по східцях, а потім усе стихло.
Настала ніч, і всі в будинку поснули. Усі, окрім нас. Спроби бабці привчити нас до того, що вночі слід спати, зазнали поразки, так само як і решта її спроб привчити нас хоч до чого-небудь. Темряви ми не боялися. Постоявши біля дверей виховательки і так нічого й не почувши, окрім тихенького шарудіння миші під долівкою, ми спустилися вниз, до комори.
Але що це? Двері до комори не відчинялися! Ніколи доти комори не замикали, а тут… Сумніву не було: двері замкнено, а шпарину нещодавно змащено.
Тупо кліпаючи очима, Еммеліна стала терпляче чекати, коли ж двері якимось дивом відчиняться. Вона аніскільки не сумнівалася, що за якусь хвилину зможе поживитися і хлібом, і маслом, і варенням.
Спокійно! Без паніки. Кишеня бабусиного фартуха! Саме там можна знайти ключ від комори. У фартухові завжди лежало кільце заіржавілих ключів від дверних, буфетних та навісних замків з усього будинку. Трохи часу на пошуки — і потрібний ключ неодмінно знайдеться.
Але кишеня фартуха виявилася порожньою.
Еммеліна нервово засопла: вона нарешті збагнула, що з'явилася несподівана перешкода.
Ми починали розуміти ту загрозу, якою стане для нас міс Барроу. Але нехай не думає, що в неї все так легко вийде. Ми знаємо, що робити. Урешті-решт, у кожній сусідській хаті завжди можна чимось підхарчитися.
Ручка кухонних дверей провернулася й зупинилася, дійшовши до упору. Ми її і смикали, і обертали, але двері все одно не відчинялися. Ясна річ — вони ж були замкнені на навісний замок.
Розбите вікно у вітальні було обшите дошками, а вікно у їдальні надійно захищене віконницями. Залишався останній шанс: вибратися надвір через залу, відчинивши подвійні парадні двері. До них ми й вирушили. Еммеліна отетеріло пленталася ззаду, ніяк не розуміючи, чому це вона й досі не змогла напхати свого животика харчами. І до чого взагалі уся ця незрозуміла катавасія з дверима і замками?..
Місячний промінь, підсинений кольоровою шибкою, чітко освітлював масивні важучі засуви. Їх змастили і засунули в пази у верхній, недосяжній для нас, частині дверей.
Ми потрапили в пастку.
Еммеліна подала голос.
— Ням-ням! — сказала сестра.
Вона зголодніла.
А коли Еммеліна почувалася голодною, то її неодмінно треба було нагодувати.
Просто сказати, та непросто зробити. Ми потрапили у скрутне становище. Тямущістю Еммеліна не вирізнялася, але зрештою й до її бідолашної голівки дійшло, що їжі сьогодні вона не побачить. В очах її з'явився вираз безмежного здивування й образи. Вона розтулила рота й заскиглила.
Це її скигління знеслося сходами догори, звернуло ліворуч у коридор, злетіло ще одним сходовим маршем і прослизнуло попід дверима спальні виховательки.
Невдовзі до рюмсання додався ще один звук. Це було не човгання ніг підсліпуватої Хазяйки, а чіткі, як метроном, кроки Естер Барроу. Лунали вони переконливо й розмірено: тук, тук, тук! Сходами вниз, потім коридором, потім знову вниз, до галереї.
Я встигла заховатися у складках довгих цупких штор за мить до появи гувернантки. Година була вже опівнічна. Естер стояла нагорі сходового маршу: невеличка, міцно збита фігура на сильних ногах, не худа, але й не повна; спокійний, рішучий вираз обличчя. Охайно зачесана, у туго затягнутому на пасок халаті, вона мала такий вигляд, наче спала навсидячки, тримаючи спину рівно і з нетерпінням чекаючи, коли ж настане ранок. Її тонке волосся було прилизане до голови. Я розгляділа опецькувате обличчя та короткий товстий ніс. Словом, жінкою Естер Барроу була, м'яко кажучи, непоказною, але її незугарна зовнішність не відштовхувала, а навпаки, як не дивно, вабила.
Еммеліна стояла унизу біля сходів; ще мить тому вона скиглила від голоду, але узрівши Естер у всій красі, вмить заспокоїлася, припинила рюмсання і витріщилася на гувернантку захопленим поглядом, наче то була таця, доверху заповнена солодкими пиріжками.
— Дуже рада тебе бачити, — мовила Естер, спускаючись східцями. — Хто ж ти? Аделіна чи Еммеліна?
Еммеліна розтулила рота, але мовчала.
— Утім, це не має значення, — вела далі гувернантка. — Хочеш повечеряти? А де твоя сестра? Може, вона теж хоче повечеряти?
— Ням-ням! — відповіла Еммеліна — чи то на згадку про вечерю, чи то на вигляд самої Естер, яка уявлялася сестрі у вигляді таці з пиріжками.
Естер озирнулася довкола в пошуках другої близнючки. Завіса здалася їй просто завісою: кинувши на неї прискіпливий, але побіжний погляд, гувернантка нічого не помітила і всю свою увагу зосередила на Еммеліні.
— Ходімо зі мною, — з усмішкою сказала вихователька.
І витягла з кишені ключ.
Відполірований до сріблястого блиску,
