Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

Зрештою я таки бебехнулася з усього розмаху на підлогу, видавши при цьому несамовитий зойк.

І відразу ж почула:

— Ой лишенько! Та невже це я так злякав вас? Який жаль!

Я ошелешено витріщилася на арку.

І лежачи на майданчику галереї, узріла не скелета чи якусь фантастичну потвору, а велетня. Невимушено й легко ступаючи між уламками на підлозі, він підійшов і зупинився наді мною з виразом надзвичайного занепокоєння і співчуття на обличчі.

— Отакої!..

На зріст він був футів шість із половиною, не менше, і широкоплечий — такий широкоплечий, що будинок довкола нього наче зібгався й поменшав.

— Я й не думав… Я зовсім не хотів… Я за вами деякий час спостерігав і… Але наразі це байдуже… Ви дуже забилися?

Поруч із цим велетнем я відчула себе маленькою дитиною. Але попри гігантський зріст, цей чоловік мав у зовнішності щось від дитини. Його пухкеньке, без зморшок, янгольське обличчя увінчував німб світло-сивого волосся, що акуратно оперізував уже лисіючу голову. Очі в нього були так само круглі, як і його окуляри. Це були добрі очі, блакитні і якісь наче прозорі.

Мабуть, я зблідла, здавалася приголомшеною та пригніченою. Гігант схилився наді мною і взяв мене за руку.

— Ось тобі й маєш! Ну й гепнулися ж ви! Якби я знав… Я б ніколи… Гм, пульс трохи перевищує норму.

Гомілка страшенно боліла. Я простягла руку, щоб намацати дірку на коліні брюк, і мої пальці стали липкими від крові.

— Лишенько! Ну як таке могло трапитися, га? Ушкодили ногу? А перелому немає? Можете нею рухати?

Я поворушила ногою, і на обличчі велетня відбилося полегшення.

— Слава Богу! А то я ніколи б собі цього не простив. А тепер побудьте тут, поки я не принесу… Зачекайте хвилинку! — і доброзичливий гігант швидко подався геть, легко, немов у танці, перескакуючи через гостре камінюччя й уламки дерев'яної підлоги. Потім так само легко, пристрибом, понісся сходами вгору. Його тулуб майже непорушно плив над поверхнею, наче окремо від ніг, що безупинно виробляли швидкі й хитромудрі па.

Глибоко зітхнувши, я стала ждати.

— Я поставив чайник, — доповів мені велетень, коли повернувся. Він приніс із собою білу, з червоним хрестом, санітарну сумку й видобув звідти антисептичний розчин і шматок бинта.

— Я завжди казав, що хтось колись таки дістане травму в цьому старому будинку. І тому вже багато років тримаю при собі оцю санітарну сумку. Краще перестрахуватися, ніж потім побиватися, еге ж? Ой, лишенько, лишенько! — Він співчутливо скривився, роблячи болючу примочку до рани на моїй гомілці. — Наберіться мужності, потерпіть іще трохи.

— У вас тут є електрика? — запитала я, й досі відчуваючи легке запаморочення.

— Електрика? Яка електрика? Це ж руїни. — Здивований запитанням, велетень подивився на мене так, наче в результаті падіння я зазнала струсу мозку і втратила здоровий глузд.

— Я спитала, бо ви сказали, що чайник поставили.

— Он воно що! Та ні. Я просто маю при собі туристську газову плитку. Був у мене термос, але… — він зморщив носа, — ви ж знаєте, що чай із термоса ніякий на смак. Ну як, дуже пече?

— Та ні, трохи.

— От любенька дівчинка. Ну і впали ж ви, скажу я вам! Ага, чай… Вам як — із лимоном та цукром? Молока, на жаль, запропонувати не можу — нема де зберігати, бо ж холодильника катма.

— З лимоном було б просто чудово.

— Зрозуміло. А зараз я підніму вас і допоможу вмоститися зручніше. Дощ ущух, тож як — влаштуймо чаювання на природі? — Велетень підійшов до масивних подвійних дверей і витягнув засув. Зі скрипом, значно слабшим, ніж можна було припустити, вони розчахнулись, і я почала поволі підводитися.

— Не рухайтесь!

Стрибаючи між уламками, гігант підскочив до мене й обережно взяв на руки, виніс надвір і посадовив боком на спину того кам'яного кота, якого я захоплено погладжувала годину тому.

— Зачекайте тут, а коли я повернуся, ми з вами гарненько почаюємо! — гукнув велетень і знову подався до будинку. Його широченна спина майнула над сходами і зникла в коридорі.

— Вам зручно?

Я ствердно кивнула.

— От і чудово. — Велетень радісно всміхнувся, наче й справді все було так чудово. — Мене звати Лав. Аврелій Альфонс Лав. Звіть мене просто Аврелій. — І він запитально поглянув на мене.

— Марґарет Лі.

— Марґарет. — Велетень знову розплився в усмішці. — От здорово! Просто здорово! Ось, пригощайтеся.

І Аврелій акуратно розгорнув скатертину між вухами великого чорного кота. На скатертині з'явився липкий кусень коричневого торту, нарізаний щедрими шматками. Я жадібно вп'ялася в один із шматків. Це був ідеальний торт для такого холодного дня: приправлений імбиром і в міру солодкий. Чай мій випадковий знайомий націдив у вишукані порцелянові філіжанки. Подаючи мені цукерницю, він витяг з нагрудної кишені торбинку з блакитного вельвету і розв'язав її. Там лежала срібна ложечка, ручку якої прикрашала видовжена літера А у вигляді стилізованого зображення ангела. Я розмішала цукор і віддала ложечку назад.

Аврелій сидів на другому котові, який під його масивним тілом несподівано уподібнився до кошеняти. Їв Аврелій мовчки, ретельно і зосереджено, але час від часу поглядав на мене з неприхованим очікуванням: коли ж я почну нахвалювати торт, яким він мене почастував.

— Дуже смачно, — не забарилася я. — Мабуть, домашній?

Відстань між чорними котами, на яких ми сиділи, становила приблизно десять футів, і нам доводилося трохи підвищувати голос, тому розмова наша була позначена певною театральністю, наче ми виступали на сцені. У нас навіть був один глядач. Біля лісу, на вмитій дощем траві, застиг олень, із цікавістю до нас прислухаючись. Він сторожко поводив ніздрями і незмигно дивився на нас. Побачивши, що я помітила його, олень не злякався і навіть не думав тікати.

Мій компаньйон витер пальці об скатертину, струсив з неї крихти і склав учетверо.

— Кажете, вам сподобався торт? Це рецепт місіс Лав. Я ще з дитинства вмів його готувати. Місіс Лав була неперевершеною куховаркою. Вона взагалі була неперевершеною. У всьому. На жаль, її давно немає на світі. Хоча була надія… Але ж ні, не судилося.

— Зрозуміло.

Насправді зрозуміла я мало що. Місіс Лав була його дружиною? Але ж він сказав, що ще з дитинства навчився робити цей торт за її рецептом. Тоді, може, матір'ю? Але чому ж він називає свою матір «місіс Лав»? Утім, було зрозуміло, що