Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

Грудень завдає мені головного болю, зменшує мій і без того слабкий апетит. Я починаю багато і безсистемно читати. Я погано сплю, раз у раз прокидаючись у сирій прохолодній темряві. Першого грудня в мені починає цокати якийсь внутрішній годинник, відміряючи дні, години і хвилини до того дня, коли життя моє закінчилося, ледь почавшись… до мого дня народження. Я не люблю грудня.

Цього ж року передчуття неминучого лиха посилилося через погоду. Важке небо гнітюче тиснуло на будинок, змушуючи нас жити в імлистих сутінках, яким, здавалося, не буде кінця. Повернувшись, я застала Джудіт за збиранням по всіх усюдах читальних і настільних ламп та торшерів: у гостьових кімнатах вони ніколи не використовувалися, тож економка переносила їх до бібліотеки, до вітальні і до моєї кімнати. Робилося все, щоб відігнати похмуру сірість, що причаїлася в кожному кутку, під кожним стільцем, у складках фіранок та оббивки.

Міс Вінтер не розпитувала мене про те, що я робила під час від'їзду. Не розповідала вона мені і про стан свого здоров'я, хоча після моєї нетривалої відсутності неможливо було не помітити суттєвого погіршення. Фалди кашемірової шалі звисали з її схудлої фігури, а рубіни та смарагди на пальцях, здавалося, побільшали — такими тонкими стали її руки. Смужка сивого волосся з часу мого від'їзду поширшала; сивина вкралася в кожну волосинку міс Вінтер, і мідно-червоний колір змінився на бляклий відтінок жовтогарячого. Але попри фізичну немічність, письменниця повнилася якоюсь внутрішньою силою, якоюсь енергією, що допомагала їй долати хворобу і додавала наснаги. Тільки-но я увійшла до кімнати, сіла й витягла свого записника, як Віда Вінтер відразу ж почала розповідь з того місця, де її перервала, наче та нуртувала в ній і мала ось-ось перехлюпнутися через край.

* * *

Коли Ізабель забрали до психлікарні, у селі стали подейкувати, що з двійнятами треба щось робити. Їм уже виповнилося тринадцять — не той вік, коли дівчат можна залишати без нагляду. Вони потребували твердої жіночої руки і належного впливу. Чому б їх не послати до школи, пропонували одні? Та яка школа візьме до себе таких занедбаних дівчат! — слушно заперечували інші. Урешті-решт громада дійшла висновку, що найкращий вихід — це найняти гувернантку.

І гувернантку знайшли. Звали її Естер. Естер Барроу.[6] Ім'я не надто красиве, але ж і власниця його особливою красою не вирізнялася.

Усе належним чином організував лікар Модслі. Чарлі, занурений у своє невимовне горе, взагалі не помічав, що відбувається, а Джон-копач та Хазяйка були усього-на-всього слугами, тому на їхню думку ніхто не зважав. Лікар Модслі проконсультувався з містером Ломаксом, повіреним у справах родини, і вони удвох, не без сприяння менеджера банку, здійснили всі необхідні приготування. А потім утілили свій задум.

Безпорадні й пасивні, ми всі наче завмерли в передчутті прийдешніх змін, хоча кожен з нас мав свою думку з цього приводу. Хазяйку роздирали суперечливі почуття. З одного боку, вона з інстинктивною підозрою ставилася до незнайомки, яка ось-ось мала вдертися на її царину, а до цього ще й додавався страх того, що її, місіс Дюн, буде визнано недостатньо сумлінною служницею: Хазяйка вже багато років відповідала за хатнє господарство, але можливості її, з огляду на вік, були вже дуже обмежені. З іншого ж боку, бабця плекала надію — надію на те, що гувернантка виховає в дівчат почуття дисципліни, відновить у домівці належний лад, і все життя в Енджелфілді нарешті йтиме в річищі здорового глузду. Прагнення Хазяйки до омріяного ладу в оселі було таким сильним, що вона навіть узялася була видавати нам розпорядження, хоча, ясна річ, ніхто тих розпоряджень і не думав виконувати.

Джон-копач до будь-яких нововведень ставився вороже. Тільки-но Хазяйка розпочинала свої оптимістичні просторікування («Гувернантка неодмінно буде вимогливою і працьовитою… Ти навіть не уявляєш, наскільки поліпшаться справи з її приїздом…»), він витуплювався у вікно і вперто мовчав. Коли ж лікар Модслі запропонував йому поїхати каретою і зустріти гувернантку на станції, садівник грубо відрізав:

— Ніколи мені роз'їжджати по всіх усюдах у пошуках тієї бісової виховательки!

І довелося лікареві самотужки робити необхідні приготування і забирати зі станції міс Барроу.

Після трагічного випадку з класичним парком Джон трохи звихнувся і тепер, напередодні очікуваних змін, просиджував години на самоті, прокручуючи в голові свої страхи щодо непевного майбутнього. Поява небажаної особи означала появу додаткової пари очей і додаткової пари вух у домі, де роками ніхто ні до чого як слід не приглядався й не прислухався. Джон-копач, як і Хазяйка, вже звик до певного нехлюйства, тож передчував цілу купу прикрощів.

Усі ми теж, кожен по-своєму, боялися приїзду гувернантки. Усі, окрім Чарлі. У день приїзду міс Барроу він поводився як завжди: замкнувшись від усього й від усіх, ридав у своїй кімнаті (до його щоденних «шумових ефектів» ми всі вже так звикли, що майже не звертали на них уваги). Він удень і вночі дожидався повернення Ізабель і втратив будь-яке уявлення про час. До появи гувернантки йому було байдужісінько.

Того ранку ми байдикували в кімнаті на першому поверсі — її можна було б назвати спальнею, якби ліжко хоч трохи виднілося з-під купи різного лахміття, що громадилося довкола протягом десятиліть. Еммеліна довго видряпувала нігтями сріблясту нитку з облямівки штор; коли їй це вдалося, вона крадькома засунула нитку до кишені, щоб пізніше додати до купи всіляких предметів, що їх вона, мов та сорока, позносила до себе під ліжко. Але раптом щось відволікло її увагу. До будинку хтось наближався. І хоча Еммеліна навряд чи усвідомлювала можливі наслідки оголошеного напередодні приїзду, нею теж заволоділо передчуття майбутніх змін, що вже витало у повітрі.

Саме Еммеліна й помітила першою, як під'їхала карета. З вікна вона спостерігала, як незнайома жінка вийшла з екіпажа, двома швидкими і вправними рухами обсмикнула спідницю й обдивилася довкола. Новоприбула глянула на парадний вхід, ліворуч, праворуч, нарешті, вгору (при цьому я відскочила від вікна). Вона нас не помітила, подумавши, що мигтіння у вікні — то якийсь оптичний ефект на віконному склі, можливо, вітер колихнув завіску крізь розбиту шибку. Ні, вона нас не побачила.

Зате ми побачили її. Крізь дірку, яку Еммеліна щойно проробила у шторі, ми невідривно спостерігали за нею, не знаючи, що й гадати. Естер мала середній зріст. Була середньої статури. Пальто, черевики, сукня, капелюшок — усе мало якесь незрозуміле забарвлення й фасон. Волосся