Сарабанда банди Сари - Лариса Володимирівна Денисенко
«А то хiба не Вiолончель?» «Павле, це - Валентин Юрiйович, вiн привiв знайомих музик, Геннадiй його порадив». Мати, не зважаючи на свою повсякденну розгубленiсть, порядкувала. Неподалiк вiд Валентина я побачив самотню жiнку. Я бачив, як вона намагається врегулювати власне дихання. Худенька жiнка, рокiв за п'ятдесят (хоча - хто знає?), замiсть чорної хустки на її головi був чорний обруч, - ним вона нагадала менi Сару та Мiлiка. «Хто то?» «Це - Ольга. Колишня дружина батька. Я не могла не повiдомити їй, подумала, що в цей момент неважливо, хто i кому завинив. Не час боргами мiрятися». Мати навмисне не дивилася в її бiк. Я ж нiчого не знав про те, що до нас у батька була iнша родина. «А де мої… брати, сестри? Теж десь тут?» «Нi. Твiй брат помер. Два роки тому. Автокатастрофа». Цiкаво, це завжди так? Завжди похорон перетворюється на мильну оперу? Чи це тiльки менi з тим таланить? Варто чи нi пiдiйти до неї, висловити спiвчуття? Варто чи нi пiдтримати її за лiкоть, як я зараз пiдтримую маму? Зрештою, вона також була його дружиною. Варто чи нi пiдiйти та запитати, чому нiхто не спромiгся познайомити мене з братом? Як його взагалi звали? «Славком. Його звали Славком». Вiдгукнулася мати, i я збагнув, що принаймнi останнi речення вимовив вголос. «Ольга не хотiла вас знайомити. Вiн - теж. Батько. Вони не любили колгосп. Спiльнi обiди. Кому це потрiбно?» Я мовчав. Славковi це точно вже не було потрiбно. О, Господи.
«Пощастило - дощу немає«. Я смикнувся. Це про умови працi або погоднi умови розмовляли працiвники цвинтаря, чи як їх звуть? «Пощастило неабияк! Просто клас! Супер!» Голосно пiдтримав я їх. Вони подивилися на мене з абсолютно однаковим виразом на обличчях: мирозумiємовашускорботуалевийолоп. Мати почала колисати мою руку. «Павлику, цсссс, заспокойся, дуже тебе прошу, заспокойся. Ти ж розумiєш, що нiхто не має на увазi нiчого поганого». Не можу сказати, що я непокоївся. Пiзно.
За столом я не мiг нiчого їсти. «Треба їсти - це неповага, Павлику». Казала мама. I не тiльки вона. «Хоча б борщик посьорбай, Павлику, не можна так не поважати батька». «Неповага». Нi, це не неповага. Неповага - все життя не вiдчувати близькостi з людиною. Неповага - вiддалятися, неповага - навiть не намагатися потоваришувати. Неповага - тiльки зараз вiдшукувати рiзнi спогади, колисати їх, смiятися, плакати, обурюватися, жити поруч. Саме зараз жити поруч, коли його поруч вже немає. От що таке неповага. Це, а не борщ. Неповага - не знати його друзiв. «Ма, хто це?» «Анатоль. Батькiв приятель. Колись працювали разом. Хiба ти не пам'ятаєш? Вiн до нас у гостi приходив». Я не пам'ятав. Бiльшiсть людей, що сидiли зараз поруч зi мною, їли, пили, висловлювали спiвчуття, говорили належнi слова, були незнайомими менi особами. Втiм, нав'язлива увага незнайомих людей дратує менше, нiж увага рiдних. Я був невиправним самiтником. Уявна близькiсть на пiвцигарки - от що я мiг їм запропонувати.
Як це не смiшно, або як це не гiрко, я упiзнавав тiльки знайомих та родичiв Полонських, я знав майже всiх. Вiолончель пiдходив та сказав, що вiн пам'ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як вiн менi їх передає в чорному пакетику, перев'язаному траурною стрiчкою. Нiсенiтниця. Добре, що я упiзнавав хоча б когось. Знайомi обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це - як палицi для старих, коли є на що спертися. Знайомi обличчя були тим, на що я мiг спертися, щоб не втратити розум i не впасти.
Перiодично хтось пiдводився з келихом у руцi i говорив про те, яким був батько. Я не мiг того слухати, менi здавалося, що всi вони брешуть. Його перша дружина (втiм, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, нiхто нiчого не повiдомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нiчого не розповiдала про те, яким вiн був, мiй батько, її чоловiк, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всiх нас гонорово, на матiр, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як i мiй. Тому я вiдчував до неї незрозумiлу близькiсть, якої соромився.
Раптом менi спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тодi б до мене прийшов слiдчий, - вони завжди приходять до найближчих родичiв. Вiн запитав би мене, обов'язково запитав: «Що ви можете розповiсти про батька? Вам вiдомо чим i як вiн жив? З ким спiлкувався останнiм часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємностi з коханками. В батька були коханки? Може - коханець? Його цiкавлять неповнолiтнi дiвчата? Вiн грав у казино? Пиячив? Ви не помiтили, можливо, в нього почалася депресiя або з'явилися неадекватнi реакцiї на звичайнi речi? А якi у вас з ним були стосунки? Гарнi чи поганi? Виникали суперечки, чвари, фiнансовi розбiжностi?» I що тодi я?
Я б запропонував йому випити. I налив би собi. Ми цмулили б вiскi або ром - не знаю, що саме - i тодi я намагався б пояснити стороннiй людинi, як так сталося, що менi нiчого не вiдомо про батька. Нi-чо-го. Нi останнiм часом, нi взагалi. Хiба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадiв про батька», - запропонував би я. Слiдчий проглянув би всi картинки тричi. «Це все?» «Iнших картинок в цьому калейдоскопi немає«. I вiн тодi подивився б на мене зневажливо. Хоча… вiн, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подiбного стану речей, вiн чув ще й не таке. Але навiть зараз, коли я це просто уявляю, я вiдчуваю до себе огиду…
«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти - хоча б горiлочки випий!» - голосно й надривно звернулася до мене невiдома жiнка iз зiбраним пiд
