Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
«Є розказ відрядити тебе до комендантської обслуги на якусь пильну роботу. Ти прихитрився переступити мене?»
Я пояснив йому, що нагорі працює мій свояк і конче потребує потуги. Це не надовго. Пан Лойко байдужо махнув прутиком ‒ іди! Чоловік показував, що втрата для нього пуста, до мене він не має більше інтересу. Так мені виділося тоді.
І став я криничарем.
У поміч нам було приставлено двох вояків, вони спускали нас на двох лавичках у глибінь, доки ми не починали трясти мотузками. Тоді нам подавали цебра і струмент. Ми всідалися на дошки, перекинуті з ніші в нішу. Такі довбанки були кожні п'ять ліктів, щоб майстер міг почистити стіни від слизу і моху. Спускали нам і довгі затверділі кишки дикої свині, аби, коли піднімалися зісподу гази, ми могли вдихнути свіжого воздуху. У нішах ми клали товсті свічки зі старого воску, що давали рівний і високий пломінь. Роботу провадили де пласкими клепачиками, де шкрябачками й дротяними щітками, а де й солом'яними мачулками. Завершували чухання стін тертою чорною сіллю, тою, що дають лизати худобі.
Нелегкий то був старанок. А що тоді казати про тих, котрі вирубували колись цей колодязь у скалі?!
Готовий клапоть поверхні Петро висліпував з двома свічками, розшивав кожну тріщину, встромляв у них стебла. Я дивувався: «Нащо така ревність?» ‒ «Так треба», ‒ обрубував моє дивування Петро.
Кожні три години нас витягували подихати й зігрітися. На осонні зуби дрібно цоркотіли, доки не ковтнеш битої вогнем грушевої паленки. Аби якось заохотити моє призвичаєння, Петро любовно просторікував про своє криничарське рукомесло. Він знаходив живі й любомудрі слова, коли розповідав про своє жадане діло. А головно ‒ про воду, бо вона, власне, і є покликом тієї принади.
«Комусь орати й сіяти, комусь ‒ рубати дерево, комусь ‒ мурувати, а мені ‒ дай воду. Одні її відрами черпають, другі ‒ ситом, а я ‒ руками, бо інак не вчую її норову. У криничара два найперші струменти ‒ прочуття і окомір. Але не просторовий, як у гармаша, а глибинний. Інакше не впізнає жилу вглибині. Мені в цьому навіть п'яти помагають. Не смійся, так і є… Бо як ще вгадаєш незриме жерело? Походиш-потопчешся босака на урочному місці (важливо, аби-напередодні дощ не падав) ‒ і вчуєш живинку, що тихо зітхає під грунтовими шарами. Якщо земля затужавіла і глушить жерельне шептання, тоді слідкуй за птицями, зважуй росу на пальцях, приглядайся до квіточок і до кори деревної ‒ там усе прописано для уважного ока. Перед бурею-грімницею пильнуй, куди впадуть перші краплі ‒ вода воду притягує… Ну, добре, знайшов ти місце, вдарив пробний щуп ‒ є водиця, та вдоволення твоє ще не кінечне. Вода, як і чоловік, різниться. Вода буває і пуста, і блудлива, і млява, і хвора. Міркуй далі, бийся доти, доки не нападеш справедливу жилу, що склом задзвенить на зубах, що аж скроні зведе від свіжості. Така вода й думки промиє, не лише кості. Вода ‒ як дарунок долі. І тішишся тоді, як дитина: ще один земний замочок відімкнув… А вже самі надра ‒ тут я свій, тут я дома. Пласти читаю, як дяк Апостола. Все рідне і знане, як жонине тіло. Ти не повіриш, я мозком кістки чую товщу кам'яного пласта; волосиною на руці ‒ глибину; за віддихом з рота вгадую, скільки ще копати. А вже кремінь, пісок, шутер чи суглинок самі мені вказують, чим мостити стіни зрубу. Бо криниця, хлопе, не до криниці, як майстер не до майстра… Я перед тим мастаком, котрий видовбав цей колодязь, доземно схиляю крисаню. І за рівну, без ганджу роботу, і за хитрий приховок…»
Я розумів з того лише одне: цей «хитрий приховок» Петро Солома й шукає в кам'яних тріщинах.
«Чоловік, як червак, мусить сам собі проїсти дорогу в житті. Ми, крипичарі, проїдамо її в землі і через ці глухі нори міримо пробитися до неба».
Доки ми дихали свіжим люфтом, двоє гонведів піднімали корбою з дна те, що ми начистили. Петро перебирав купу, щось ворожив. А я в коротку часину спочинку прикипав очима до вежового проруба, в якому час од часу сіріла постать чоловіка-орла. Його гострі очі й дзюбатий ніс підказували цю схожість. Якогось разу він ковзнув очима в мій бік і наші погляди схрестилися. Я гідно прийняв той позирк і готовий був повірити, що його очі потепліли, крижинки в них заломилися подобою усміху.
Округлюючи денні труди, пан-майстер мовив: «Добрий починок. Виджу, я не змилився, до роботи ти схопний. Кедь будеш і надалі так вганятися, то до чогось доробишся. Й землиця відкриє тобі свої тайни. А може, й сама вода…»
Увечері під вежею поклали ще одну вартівню з псом. Це був Палений. Я зрадів, тепер у цьому хмурому, замкненому мурами дворі, я мав уже трьох «своїх» ‒ Петра-копача, вірного цімбора Паленого й загадкового пожильця вежового каземату. Хоча ми з ним ніяк не зносились, не перегукнулись і словом, та що, зрештою, важать слова…
З дня роботи під рукою криничара я перейшов на його стіл і платню, що була не меншою, як на псарні. Коли сонце зависало над липою, єдиним у дворі деревом, я спускався до брами за полуденком. Брав із собою і Паленого, аби напоїти чистою водою, аби вщипнути щось і для нього з Соломчиної смакоти. Совісно було брати від дівки харчі голіруч. {«Коли щось береш, давай щось і сам», ‒ пам'ятав я Симкову настанову.) Першого разу нарвав для неї липового цвіту. Тут він не такий, як у долині, ‒ шелеснатий, з медвяними бумбульками, як горішини. Казали, що саджанець привезений сюди аж із Задунав'я.
Другого разу витяг із-за пазухи зайченя, Палений винюхав нору. Як вона тоді пищала з радості! Або нанизав на соломинку ягід і зав'язав, як засилюють рибарі кукан. Подав їй, а вона потягнулася ротом, зривала кожну ягідку зубами і мружила соромливі й водночас напасливі очі. Ніколи не забуду тої мішанки запахів ‒ роздушених суниць і насонценої соломи, що точилися від волосся. Сік стікав її губами в ямку на підборідді, Юлка збирала його пальчиком і облизувала. Я так зачудувано позирав, що вона простягла палець, змочений соком, і мені. Та
