Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
«То це твої?» ‒ пробився через замішання голос.
«А чиї ж, ‒ відбуркнув я. ‒ Летиш, як дурна».
«Я дурна? Дурні замість голови на плечах постоли носять».
«Мої постоли, де хочу, там ношу».
«Носи на здоровля».
«Еге, здоровля! Вдарений бік-як дерев'яний. Ачей твоя кобила залізна…»
«Сідай на неї, довезу, куди треба», ‒ тремтячими пальцями дівка зв'язувала шворку.
«Дай сюди!» ‒ видер з її рук шкуряки, першу свою найдорожчу покупку, і почалапав далі. Ліва рука висла, як перебите пташине крило. Чую, непідкована кобилка затюпала слідом. Дівча похитувалося на ній, звісивши за боком ноги. Ніякої вуздечки, ніякого сідла. Білі ноги зливалися з молочним туманом. Мене кололо болем на кожному кроці, а їй кортіло пискувати:
«Куди мотляєш: до Паланку чи далі?»
«Під замок, на роботу».
«А я теж туди няньові ідло несу. Хочеш заїсти?»
Коли я не хотів заїсти?! Але змовчав.
«Якщо страви не хочеш, то вкуси хоч завиванця».
Я ще грізніше мотнув головою.
«З товченим горіхом, поливаний медом. По правді не хочеш?» ‒ лукавинкою бринів її голос.
Я німував. I вона притихла. Лише кінські копита говорили між собою. Вже під самою горою добіг її погук: «Чуєш, а це недобрий знак ‒ те, що перев'язь із твоєю обувкою порвалася. Це віщує, що одна нога твоя тут, а друга десь інде. Не держися цього місця, хлопче».
«А ти провидиця?»
«Ні, моя маточка Мавра провидить. Кедь хочеш, я їй загадаю, аби розвіяла твою напасть».
«Не треба. Ліпше най звіє полуду з твоїх віч, аби на живих людей не наскакувала».
«В мене очі добрі. А на твоїх, може, й більма, якщо боїшся на мене позирнути».
Я обернувся й відкрито глянув на молоде сонце, що випливало з-поза її плеча. Від того дівочий стан у прядивній льолі медово світився. Твердими солом'яними пасмугами стікало плечима волосся. Лише очі темніли стиглими горіховими зернятами, і така ж родимка над губою. А самі уста ледь цвіли, як гірський глід, і на них тріпотіло запитання, прохання, острах. Від неї струменіла свіжість і холодила моє розпалене болем тіло. Це було якесь диво, яке не могло бути правдою. І диво зародилося в мені. Тої хвилі я полюбив цю дівчину, як свою кров.
«Юлко, нерозумна Юлко, ‒ гукнув згори високий усміхнений чоловічище з такою ж копицею світлого волосся. ‒ Чи дочекаюся я того дня, коли ти загнуздаєш коня? Сидить ‒ як на лавиці і править гривою! Людям на сміх, мені на ганьбу», ‒ обернувся до мене.
Дівка залишила торбочку й вернулася в город, а ми рушили в гору попутньо. Чоловік той чистив колодязь у замку і звався Петро Солома. Я пригадав недавню бесіду діда Данила з Арданова і радо передав від нього Петрові уклін. Ми якось нараз душевно запізналися. А при обрусі з добрим сніданком копач розповів мені про порядки й уклад життя за цими товстими мурами, пойменованими давньоруським словом Паланок, що означає укріплення, обнесене частоколом.
…Я знав діда Олелька, що вмів тлумачити тумани. Там, звідки він був ходом, ‒ із Боронявських мочарів, дні народжуються в імлі, бо там Ріка й Тиса сходяться й підбиваються болотними струмками. Земля пріє і сходить парнотою, як непокритий котел. Олелько так призвичаївся до туманів, що чув їх шкірою, кісткою і навіть язиком. Він угадував, яким буде день і що може принести доброго чи лихого. І все сходилося в його тлумаченні, бо як роса є потом землі, так туман є нерозвіяним сном ночі. Змішуючись, вони виказують щось нечутне, але очевидне.
Цікаво, як би той боронявський дідо розчовпав оту молочну мряку, з якої вихопилося це солом'янокосе дівча? Передчуття значущості дня володіло і мною, коли я йшов розвиднем до замку. І день відкрився мені першим дарунком зустрічі. Другий чекав на мене пополудні.
З плечем повелося добре. В сторожа загостився відун Земко, він намочив у сечі ряднинку, намастив її темною смердючою маззю і обвив моє забите плече. «Утробна сіль погасить запал, а рибна олива до завтрього витягне болість».
На псарні пан Лойко чекав мене з новим наказом: денну службу нести у Верхньому дворі. Там була темниця, що позавчора прийняла нову ватагу каторжан. На нині призначено день «провітрення». Це означало, що всіх в'язнів виведуть на дворище, перерахують, комендант огляне їх і, може, з кимось перемовиться словом. Тим часом пивниці збризкують вапном, перевіряють справність ланців і решіток. Так ведеться сидільникам раз на три місяці. Дві години свіжого люфту, а коли пощастить ‒ і сонячної ласки.
Ми з псами, що навісно валували, готовно стояли підковою, замкнувши сіру громаду нещасних людей. Від них тхнуло тліном. Від їх одягу, їхніх тіл і віддихів. Це запах близького потойбіччя. Тому пси й казилися так. Собаки й коні особливо не люблять цього духу. Нас пан Лойко приставив сюди, аби пси і псарі навчилися розпізнавати й ненавидіти запах ворога й можливого втікача. В якусь хвилю я поклав себе на їх місце ‒ і здригнувся. Навіщо я це подумав?! Не треба приміряти на себе чужу шкіру. Хоча хто знає, котра з них твоя…
їх виводили ріденькими вервечками з підземель, і ланци, аж білі від частого тертя, плелися за ними гадинами. Хтось не в силах був тягнути за собою цей залізний хвіст, і тоді товариш ніс його за ним, як Симон хрест за Ісусом. Але ця ноша, либонь, була не найважчою. Незмірно важчий тягар несли вони в очах, що підсліпувато мружилися на призабуту ясність днини. Тягар несвободи, темної порожнечі, безгомінного відчаю. Вони плелися бліді, як мерхлі гриби, виморені голодом і вистуджені сирим каменем. Хитаючись тінями, знаходили опору в мурі. Тряслися зарослі вилиці в стариків, і
