Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

Але цей… Його погляд по-пташиному дзьобнув збоку, і незвично прозорі очі промили мене, як дощ промиває скло. «Геть як вода, ‒ подумав я. ‒ Такі ж чисті, холодні й спокійні. Без радості, без печалі, без уваги». Та й дивилися ці очі не на мене, а через мене, я не затуляв їм простір. Так вода і воздух не заважають сонячному промінню. Не заважав йому й комендант, що ступив до нього першого, потеплівши брезклим лицем. Щось ґречно запитав, але в'язень рота не розтулив, дивився крізь нього, як через безтілесну мару, в якусь уявну далину А може, вглядався в самого себе.

Був той чоловік непевного віку, який з'їв довгий підземельний тривок. На сіре рубище плечей лягало таке ж сіре волосся, а грудьми розтікалася дорідна борода. З тої густої порослі стримів лише чутливий гачкуватий ніс і ясніли в ній очі ‒ два скельця льоду. Якась нутряна сила вабила мене до цього чоловіка, як раніше до Жиги-маляра, як до отця Симеона. Тепер я знаю, що ймення тій силі ‒ приваба мудрості. Тої мудрості, що несе вищу свободу.

«Поважна птиця, ‒ шепнув збоку псар. ‒ Навіть імені його не відкривають. Кажуть, чеснородний гречин».

Комендант, не дочекавшись від мовчальника одвіту, лагідно проголосив: «За вас клопочуть великі люди. Ми зважили на їх супліки і прийняли рішенець перепровадити вас із льоху до вежового каземату, що має вікно».

Вікно ‒ розкіш для замкнених, але обмовка про нього ніяк не змінила старого, не потривожила його задаленого взору. Мені здалося, що в нього є своє незриме вікно, в яке він дивився через своїх сторожів і їх мури. А комендант рушив далі і одцалік, аби не страждати від сопуху, показував підборіддям на котрогось із нещасників, і той мляво або надміру гарячковито щось лепетав. Та начальник його майже не слухав, ішов далі, аби чимскоріше замкнути ряд. Тоді загойкали чатові, забряжчали підковами чобіт, стали дробити сіру отару на гуртики і розганяти по норах. А пси, подразнені здвигом, рвали нам руки.

Пан Лойко стояв проти лави і батіжком вирізняв найкріпкіших. «От і поміч тобі», ‒ підкліпнув до мене. І я зрозумів, що це нові «збуї». І я маю їх гнати.

їх убрали, як раніше мене, і звели з мурів у рів. Воду давно не пускали, яруга поросла пижмом. Я не розумів, чи мене млоїть від розпарених квіточок, чи від вигляду цих мучеників, що хиталися під вагою повстяного плахіття. На бастіоні стояв комендант із старшиною. Нарешті він махнув білою рукавичкою, з вежі луснув стріл.

«Врозтіч! Врозтіч!» ‒ загалайкали цеарі. Та «збуї» не одразу втямили, що від них хочуть. Лише тоді, як над їх головами засвистіли гарапники, вони ламанули долі ровом. Жалість висікало це видовище. Вони плуталися в бур'янах, набігали однин на одного й заточувались, натужно спиналися й трюхикали далі. То були не люди, а живі снопи, їх міг повалити повів вітерця. Я боявся озирнутися на пана Лойка. Виляск його батіжка по халяві ледве не розколов мені голову. Я пустив псів, пустив з ними своє здавлене серце.

«Збуї» впали з першого їх наскоку, заворушилися на землі, як великі сірі черваки, а пси терзали їх, скубли на пір'я. Ці вже не встануть ніколи, розумів я. Підгадав хвильку і в гуртовому замішанні скочив за шипшиновий кущ. Із тої криївки подав короткий, але пронизливий свист. Пси його знали, бо добре знали мене, а я знав їх.

Першим відсахнувся Палений, замотав патлами, розтрясуючи навсібіч злу слину. Пси неохоче відходили від понівечених «збуїв», хоча двох-трьох Паленому довелося напоумити іклом. Криваві живі сувої стогнали в потолоченій траві. Почувся другий виляск пана Лойка: «В'язати псів! Показіївінець!» Хоча він, чув я шкірою, не був задоволений гоном, що закінчився швидкома й не картинно. До мене пікер підступив, коли я вже приторочив собак до залізних карік.

«Що повіш?» ‒ запитав хмуро.

«Не по мені ці лови, пане. Ліпше б на їх місці був я».

«Прикуси язика і знай своє місце, невдячний холопе! Пожалів відступників, що повстали проти корони… Навіть пси погидували запустити в них зуби. Гниль темнична! Не шкодуй їх, вони матимуть на вечерю подвійну порцію варива. А ми завтра матимемо свіжину, прийде свіжа ватага. Ладися на правдешні лови».

«Завтра…завтра… завтра», ‒ шуміло мені в скронях цілу дорогу до псарні.

На моє щастя, дідо-зелейник ще завгурявся в сторожа біля корчаги вина. Я загадав йому з порога: «Зробіть щось, аби завтра я не годен був до служби». Старий мовчки відпив з кухлика, круто посолив решту вина, вкинув щопту сажі з комина. Тоді відщепив акацієву колючку і, змочивши її в трунок, тричі глибоко вколов мене в здорове плече. Відтак тим вином розтер наколи: «До рана напухне, як колода, а до завтрього вечора розпухне».

Я розірвав зубами пояс і простягнув Земкові флорин. Він глянув на мене тим оком, що на шолудивого пса: «Кого спокушаєш, неборе. Часом я ще можу взяти гріш за лічення, але щоб за калічення… Господь цього не зрозуміє».

Так був убережений заповітний Мордків флорин. Я випив з дідами вина, аби забути ганьбу причетності до недавнього трапунку. Та чи є десь на світі таке вино, яке б змивало нашу розворушену пам'ять?!

Вранці рука моя висла надутим ціпом. Із собачого ошийника зробили перев'язь на плече, і пан Лойко, скреготнувши зубами, дав мені на день полегшу ‒ огляд і годівлю псів на вартівнях. Таких було дев'ять ‒ п'ять на підступах до замку і чотири в самій фортеці. Я неспішно обходив їх, толкував з вартовими, відв'язував собак, давав їм накази, аби розігнали встояну кров. Пси дуріли, як діти, радо хапали з моїх рук корм.

Я знав, що роблю: кожним рухом, кожним словом я добував їх приручення. Пес не людина, він назавжди запам'ятає руки, які його відв'язують і годують, і голос, що це супроводив. Звідтоді розумний пес непомильно вгадуватиме, що ти від нього хочеш. То вже твій відданий слуга. А прив'язувати псів я давав вартівникам. За своє життя я ніколи нікого не прив'язав. Хіба що самого себе ‒ до діла, до обов'язку, до рідного терену.

Коли бомкнуло на дзвіниці полудень, я ступив на шляшок, що загинався на замковий горб. І почув