Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
«Пане капітане, я тут не зі своєї волі, ‒ встромив я виправдання в напружену мовчанку. ‒ Ваші учені пси можуть справити важну службу для цілого замку».
Він удавав, що не чує. Все, що йшло не від нього, пан Лойко підкреслено зневажав. Я вибрав двох песиків з вушками-китицями, з котрими обникували стіни покоїв палацу То були звірята гладкої рудої шерсті, з чорними ґудзиками очиць, що не мали повік. Коли вони пискляво дзявкали, то китиці на вухах дрібно трусилися. Я попросив не годувати й не напувати їх ‒ це загострює нюх.
Тим часом робучі люди нагорі плели з лози поміст. Ми поклали на нього песиків і спустили на відміряну мотузком глибину в 25 ліктів. Самі ж поглядали в освітлений проруб Згори. Песики заметалися туди-сюди, принюхуючись до своєї в'язниці. Я знав, що сморід знизу і мокра цвіль стін збиває їм нюх, та жага порятунку має взяти своє. І от вони стали неспокійно теребити поміст. Ми опустили плетінку на линві нижче. Пси водностай загавкали, тулячи писки в одне місце. Ми чекали. А вони почали дряпати стіну кігтями, колодязний стовп наповнився заливистим дзявкотом.
«Можна їх піднімати, ‒ сказав я, ‒ вони заслужили файний сніданок».
«І ми теж, Ферку», ‒ влегшено додав Петро.
Ми поспіхом спустилися з молотами й зубилами. Камінь був крихкий, видимо, клали його з умислом, що колись доведеться розколупувати. Година довбання ‒ і зазяяла яма, обкладена акацієвими обаполами. В землі це дерево ще ліпше зберігає твердість. Недарма виноградарі стовплять свої лози саме акацією. Лаз був достатньо просторий, чоловік міг вільно пролізти на колінах. На приступці стояла іржава лампа, може, мурник забув її. Петро приторочив гасницю до пояса і тихо сказав: «Ну, от і скінчилася наша путь во мраце».
Як горіли очі в коморного, коли він брав до рук оту знахідку, наче щось дуже коштовне. Притьма побіг з нею до коменданта. А пожилець вежі одним лише позирком оцінив наш успіх і зник у чреві своєї комори, втративши до двору цікавість. А може, мав нагальнішу справу, ніж радіти за черваків у людській подобі, що проїли собі ще якусь ямку в землі. Під полудень нам винесли плетену корчагу вина, запечену гуску з комендантської куховарні і марципани, що іскрилися на сонці цукром. Нас частували, як достойників. Та я тих лакомин не торкнувся, мене чекала інша страва, смак якої зі мною й донині. Доходив половини суботній день, і я попросив у Петра поволенку до понеділка.
«Ти, Ферку, тепер майстер і вільний робити, що хочеш».
Я знав, що хочу. І я не йшов, а котився під гору колесом. Доки не наздогнав мене тупіт важких копит. То надлетів у хмарині квіткових пахощів пан Лойко.
«Чув про твою прославу».
«Вона не моя, ваше добродійство. Добута завдяки вашим псам».
«Добре кажеш. І кастелян мене щойно відзначив ‒ дав двотижневі вакації на рідну сторону. Але й ти заслужив. Проси собі плату, доки я тут».
«Мені нічого не треба, але прошу вашого зволення на погулянки з Паленим, коли пес не при службі».
«Добре, дам розказ. Але це мала відзнака. Ось тобі від мене ще», ‒ підкинув угору срібняка. Я вхопив його на льоту зубами, щоб якось потішити капітана. Він справді пісно всміхнувся: «Скоріше вилазь із своєї нори і вертайся на псарню. Твоє місце над псами, а не під людьми. І затям собі: я двічі нічого не прошу».
Я вдячно вклонився. На торговиці я купив чоботята з черленого сап'яну. Слід на глині, що залишила Юлка, скочивши з коня, був мені за мірку Від Лойкового срібняка я відщербив лише талер, аби не порушити Мордкової застороги. І тепер у моєму поясі грілися вже два срібні флорини. Вони були спаровані. А я карався одинокістю.
Юлку застав удома, розтрушувала на бережку покіс.
«Бог у поміч! ‒ поздоровкався. ‒ Солома соломою, а сіно зиму годує».
«Ти б не був собою, аби не вколов хоч словом», ‒ зашарілася лицями.
«Можу вколоти й вусом».
«А не боїшся, що вискубу?»
«Боюся. Та ще більше боюся, аби ти не проколола на стерні ноженята. На!» ‒ поклав під стіжок сап'янки, шнуровані золотою ниткою.
«Йой! ‒ скрикнула вона і заплющила очі. ‒ Нараз забирай, бо я направду подумаю, що вони мої».
«Вони твої, Соломко. Я заробив їх для тебе».
Її очі перемінилися з молодого горіха на стиглий, потемніли: «Хто я тобі, щоб тратив на мене свій заробок?»
«Ти мені… ніхто… Бо я не володію й ниточкою твоєї сорочки. Навіть тінь твоя не належить мені. А при тому ти для мене все, бо моє серце повсякчас із тобою. Ти зрушила його, коли зачепила того ранку, і забрала з собою. То хто ти для мене, Юлко? Я й сам цього не знаю…»
Вона розпружилася, стала навшпиньки і з лукавинкою в голосі скомандувала: «Ану, чим ти там погрожував мене вколоти?»
«Потятко моє маленьке!» ‒ придихнув я, бо вона затріпотіла в моїх руках, як перепеличка. Так перелячно билися під руками ці пташки, коли ми в дитинстві накривали їх у траві сорочинами. Її тверді губенята подалися, пом'якли й розкрилися, як у пташеняти. А волосся ‒ аж дивно! ‒ пахло свіжою соломою, прибитою коротким літнім дощем.
А потому ми їли вишні, поклавши голови в кубелечка прив'ялої отави. Вона годувала мене.
«Шкода, що миски немає, ‒ сказала пришептом. ‒ Але не біда», ‒ розстебнула сорочку до пояса і насипала собі ягід на твердий живіт, як на таріль. Я тягнувся губами й збирав їх, глитаючи від хвилювання й кісточки. Густий сік стікав виярочком до пупка і я злизував цей терпкий струмочок. Коли я виїв усе з того духмяного тареля, на білих горбиках залишилися лише дві тверді ягоди сосків. І я з незнаною доти пожадливістю потягся до них. А вона ще й збитошно нашіптувала мені на вухо співаницю:
«Наварила лободи та й без солі, без води,
З рака масті натопила та й вечерю посмачила.
Сип солі, яка буде, бо вже легінь їсти буде».
(Я не святий, я знався з жінками, з нашими й чужими, що дарували мені крихти радості по світах. Вони по-своєму любили мене, і я віддаровував їм ласкою, бо як інакше може бути між людей… Але доки віку, пам'ятатиму таїнство того гріховного причастя з таці засмаглого дівочого живота. Тоді ми довго не могли розліпитися, навіть одяганка не вадила нам. Та люди,
