Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Зате в норі все йшло гладше, ніж я сподівався. А тим більше, ніж гадали мої зверхники. Мірки шнуру довжилися день при дні. Інколи із зустрічного боку лице мені холодив свіжий люфт і вчувалося, що пробивався запах риби. Та я не галаманив, я відтягував вихід, бо замислював у замку інший викрут. Я вирішив передати старому напилок і шнурок. Він підпиляє ґрати і шнурком злізе в двір, а я спроваджу його до колодязного лазу. Для цього підгадаю час, коли вартовий відійде, а Палений при мені кличного голосу не подасть…
Все, що треба, я приладив і чекав наступного вечора, чекав урочистої купелі у воді відродженого колодязя. Для цього дійства вже зносили під липу діжі, кухви й цебра, збивали столи для гостини. Тим гармидером я й хотів скористатися. Й не здогадувався, що того підвечірка і сам скупаюся в жаданій купелі ‒ милій Латориці. Не відав, що занурюся в іншу чудесну криницю, даровану долею, котра, відбираючи щось, часто сподобляє нас іншим. І навпаки.
…Спочатку я подумав, що очі запалилися від лампового чаду, охолодив їх слиною, та це не помогло. Не врадив би тут і дідо-зелейник ‒ в очі вдарила ясність днини. Лаз просвітився вузькою кострубатою ополонкою. То був світ Божий, і я прорив до нього дорогу, як кріт. Яма виходила під навислий бережок, порослий колючим глодом і резедою. Якби кому довелося сюди продертися, він ніколи не здогадався б, що під вирвою приховано хід до самого серця
Паланку. Поряд росла самотня груша-дичка, що грала на сонці, наче монетами, лакованими листочками. Вочевидь її посадили для познаки ті, хто прокопав цю тунелю.
«Здоров, істинне дерево свободи!» ‒ погладив я шерехатий стовбур дички. Тоді змив із себе в ріці глину й павутиння. Добув з-під корча величезного рака і задами городів побіг до заповітної Соломиної осади.
Вона годувала курят, так мило ціпоніла до них, що я ладен був сам стати когутиком, аби поклювати з її жвавих рученят.
«Юлино-Перлино, звари мені рака, бо на полуденок у замку я вже спізнився. З рака масті натопи і вечерю посмачи…»
«А ти заслужив її?»
«Заслужив. Я прогриз цілу гору й на колінах прицабав до тебе. А ти мене проганяєш».
«Я не проганяю, але хіба такі замащені просяться в гостину? На твоєму шматті ріпу можна садити. Ану здирай його з себе».
«А ти не злякаєшся мене голого?»
«Не бійся, босий голого розуміє, ‒ вона прочинила двері до хлівця. ‒ Прикриєшся там платом».
Я роздягся, обтулився рядном, в якому носять сіно.
«То де мій полуденок, дівице Соломице? ‒ застогнав у шпару, через яку хлівець протинала сонячна струна. ‒ Я такий голоден, що на очі вже не виджу».
«Заїж соломи, коли так любиш її поминати», ‒ відізвалася вона з шопи-варильні.
«Ще й як люблю її, небого. Як віл у голодну зиму».
«Позирай, аби язик тобі не поколола».
«Що язик, коли вона мені все серце поколола».
«Не реви, я лік знаю, ‒ принесла запіканку з кукурудзяної крупи, зеленої цибульки і яйця, а до неї ‒ мися студеного узвару. ‒ Вина не даю, бо ти й так дурний».
«Я не дурний, я задурманений. Мабуть, дурних вишень наївся. Тепер мене лише до того дерева хилить, з котрого їх смакував. Там ще дві ягоди лишилися, найсолодші…»
«Солодке, леґіню, по гіркому їдять. Кусай уже!»
їли ми в тихій мовчанці. Я не стільки страву їв, як поїдав її очима. І вона незмигно обливала мене горіховим лоєм своїх прекрасних очей.
Коли стала збирати посуд, я взяв її за руку й прихилив до себе: «Будь моєю».
«Я давно твоя», ‒ самим подихом війнула одвіт.
«Будь зі мною довіку, Юлко».
Вона скубнула соломи і скрутила перстень, такі ми в'язали в дитинстві. Наділа його мені на палець, врочиста й тиха, як перед дорогою. Те саме вчинив і я. Наші пальці в солом'яних обручках сплелися. Павук-хрестовик із жовтим хрестом на череві спустився павутиною і повінчав нас.
«Тепер ти моя навіки, ‒ сказав я. ‒ Моє дороге троскотало».
Вона стягла через голову сукенку і лягла на простелений плат, що тлумно пахнув луговим цвітинням. І завмерла. Як свіжотесана з яворини колисанка, біліло її тіло; як дві головки цукру, твердо стояли її груди; як порожнє гніздечко вивільги притих горбик її живота. Я потягся до неї, як дитина, що вперше береться за бильця колиски. Я шукав її губи, як самого себе шукав у цьому заплутаному світі. Я хапав губами її груди, як щеня материну цицьку. Вона прийняла мене, як приймає земля очікуваний дощ; як нора приймає звіра після ловів; як підбережна вирва приймає на ніч рибину. Її волосся злилося з соломою, а потемнілі очі ‒ з ранніми сутінками. Спокійне чоло світилося проти місяця, зате скусані губи ламалися в беззвучних зойках.
Дихала вселенською тишею наша солом'яна палата, лише далека миша десь цигикала свою пискляву нуту. Ніч текла повільно, безконечно, застигла, як наша радість, загусла в бурштинову смолу насолоди.
«Тебе там не зголосять у розшук?» ‒ бережно простромив тишу її голос.
«Нині там учта до рана, гадатимуть, що я десь загубився в юрбищі».
«А ти не загубився, хлопче?»
«Мені здається, що я лише тепер знайшовся».
Але треба було збиратися. Ми виступили надвір, обв'язані одним платом. Я зілляв себе з відра, вона теж нахилилася під струмінь. Місяць ласо облизував її духмяне мокре тіло. Я одяг своє ледь підсохле цуря, потім довго пив воду, аби затягнути час. Хотів щось сказати їй на прощання, але вона затулила мені губи пальцем: «Нічого не кажи. Слова ‒ полова». Я мовчав, сушив губами її вогку солом'яну каблучку.
І раптом Юлка скрикнула: на землі розпанаханий надвоє лежав мій рак-неборак. Поряд скубала травицю кобила Моца.
«Це недобрий знак, ‒ скорословом шепнула вона. ‒ Хтось чи щось хоче нас роз'єднати…»
«Ти віриш у бабські брехні? Тепер, коли ми в'єдно, як перст і ніготь… Коні ненавидять раків. Він цабав у траві, а Моца розтрощила його копитом. От і всього».
«Йди», ‒ якось відсторонено мовила Юлка, і це слово захолодило мене більше, ніж мокра одежа.
Я йшов, зупинявся, прислухався, чи вона не
