Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Не знаю, як щодо обіцяних тих гостин, але вечерю я теж мусив «заробляти». Він оснастив мене каменем-рубилом і я заходився довбати ним жолоб у долівці під вікном. Ямка вже була завглибшки в долоню ребром, а я мав рубати далі. Ніздрюватий камінь помалу кришився ‒ коритце глибшало й ширшало.
«Для чого воно?» ‒ спитав я.
«Завтра побачиш».
Наступного рана мене розбудив дзюркіт води. Надворі шемрав тихий літній дощ. Дідо щось ворожив, колінкуючи під стіною. Я продер очі й увидів, як знадвору з липової гілки в'ється віночок із листя і ним стікає в кам'яну довбанку дощова водиця.
«Ну ось і готова твоя купіль! ‒ радісно обернувся до мене. ‒ Скупайся в небесній воді і будеш, як Ясон».
Вода дзюрила по стіні, як колись у дитинстві крізь діряву дахівку Влениної кучі. Я всміхнувся тій згадці. Вперше за ці дні.
«Радість ‒ найліпша вода, що омиває наші душі, ‒ прояснів і він лицем. ‒ Тому я й подарував тобі цей дощ… Як той простолюдин Синет, що зустрів на березі ріки царя Артаксеркса. Він так розхвилювався, що набрав повні пригорщі води і вигукнув: «Могутній царю, я хочу вшанувати тебе чим можу, і щоб ти не пішов від мене з порожніми руками, ‒ візьми в дар воду з ріки Кір». Ті слова розвеселили Артаксеркса, як зараз тебе мій злиденний подарунок… Сміх розхитує й розсуває ці стіни, бо їх мурували для плану, стогону й скреготання зубного. А тут раптом сміх. Вчімося радіти з малого! Вчімося від малого солов'я співати, коли довкола залягають сутінки…»
Тоді я відчув, що мене починає в'язати з цим дивним чоловіком щось більше, ніж залізний цеп. У глухій ямі, відрізаний від людського світу, він сотворив собі свій упорядкований і навіть зручний світ і жив у ньому повноправно й повноцінно, не маючи себе за ізгоя. Радше навпаки.
«…Але ти вмивайся, вмивайся. Ми ж бо не захряслі дарданеї, яких миють лише тричі в житті ‒ при народженні, перед шлюбом і біля гробу».
Того дня мені знову в поті чола довелося заробляти собі корм. Моя вчорашня ложка лежала переломлена в кутку серед інших трісок. Натомість дід простягнув мені свіжу гілку.
«Знову? ‒ видушив я з себе. ‒ Нащо?»
«Хіба ти не вистружеш для себе ліпшу ложку? І хіба тобі не кортить досягти в цьому ділі майстерності?»
«Але нащо губити матеріал?» ‒ кивнув я на тріски.
«То не згуба, і ти сам у цьому скоро впевнишся».
Так було і третього дня, і четвертого, і п'ятого. Я стругав. По правді, ця робота почала мене заполоняти. А поробки виходили все вдаліші. При тому копичка труску під стіною росла. А старий уплітав у шурхіт мого стругання свої оповіді: «Коли в затяжних походах нападала нудьга на царя Дарія, він діставав липову дощечку і стругав з неї фігурки. День при дні стругав. Був настільки захоплений цим заняттям, що воєначальники боялися підходити з важливими донесеннями».
«Що ж він робив з тими бавками?»
«Те, що й ми будемо робити».
Він згріб свою солом'яну постіль і розчистив ярочки довкола однієї з плит. Тоді піддів її паличкою і підняв. Там виявилася маленька пивничка глибиною до коліна. Яке лише добро в ній не ховалося: згарок свічки, шпулька ниток, цвях, моток павутини, мушлі слимака з медом і чорною маззю, липовий цвіт, пташине крило, сплетена з соломи коробиця, а в ній повно висушених мух, тарганів, жуків, ос і мурашиних яєць. Нащо?
Чоловік зв'язав із сурової нитки петельку й намістив на підвіконні, підсипав у неї сухих комах. На дереві цівкало птаство. Ми відійшли вглибину. Чекали не так уже й довго. І ось сиза горличка спурхнула на вікно, а за хвилю залопотіла крильми в напнутій волосіні. Дідо спритно визволив її з путанки, торкнувся губами рожевого дзьобика і зашептав щось на вушко, як велика птиця малій: «Крилата госте, прости нас, безкрилих, за те, що мусимо принести тебе в пожертву не стільки своїм ницим шлункам, як своєму мозкові й нервам, які зачахнуть без поживи, а підкріплені твоєю чистою плоттю, зможуть і далі славити небо, що послало тебе нам!» ‒ Після цього черкнув ножем ‒ і кров з голубиного горлечка тонко цвікнула йому на долоню. Він старанно її облизав. Тоді обскубав теплу пташину, а пір'ячко склав у міщатко. З північної стіни, що взялася ряботинню, нашкріб солі і обмастив тушку.
Я слідкував за тими стараннями з подивом: тюрма для цього чоловіка була рідним домом, материзною. Коли на ніч, як велося, знадвору причинили віконниці, старий узявся складати з трісок ватрочку. Добув з куштратої бороди кресальце ‒ і веселий вогник протяв потемок лігва, затанцював у наших очах. Ми пекли птицю, крутячи її на вертільці, й усміхалися одне до одного. Огень живить душу якоюсь полегкістю, наповнює супокоєм. А мені ця ватрина роздула ще більший пал спогадів про неї, про мою ніжнотілу вродницю Юлку. Ті думи ятрили моє нутро і не давали спочинку мозку. Холодний камінь, що облягав довкола, не поспішав віддавати мені свого мертвого спокою.
Кісточки ми поклали сушитися. їх належить потім розтовкти і всипати до тюремної хлябанки. Вуглики дідо теж ощадливо згріб, більші ‒ на писальні грифлики, подрібнину ‒ в підпільний рундучок. («Немає ліпшого ліку для черева, так само, як павутиння ‒ для рани»).
Він стерпно розмовляв по-русинськи, пересипаючи бесіду чужими словами чи навіть цілими примовками. Коли я виказав своє здивування, він пояснив просто: «Я ж маю вуха. Навіть стіни мають вуха, не те що людина. Мушу зізнатися, що, обійшовши півсвіту, ніде я не чув таких проникливих, таких сердечних пісень, як у вас. Хоча б оця, котру любить мугикати старий сторож:
Як ми прийшла карта нароковать,
Став я свого неня просить та благать:
«Ой неню мій, неню, вчини мені волю ‒
Йди за мене служить на ту войну!»
Стали музиканти чардаш грати,
Стали ми ся сльози з очей лляти;
Ніхто не заплаче, ні отець ні мати,
А тільки заплаче три дівчати.
А одна заплаче, бо я єї брат,
А друга заплаче, бо я єї сват,
А третя
