Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

хронометр, міра, ціна, гроші, що вкладені в руки людності такими, як Піфагор, аби влегшити земний поступ. І хто зграбно володіє ними, той володіє світом і веде за собою людей… Числа ‒ мій досконалий струмент і мій матеріал, бо вони доступні й там, куди не доходять ні слова, ні речі, ні гроші. Маючи тут доста часу, я ними розтяв уздовж і впоперек цю фортецю, і будову її, і перебіг її стояння, і відпущений їй час, і судьбину її насельників, як панівних, так і підневільних».

«І свою судьбу теж знаєте?» ‒ схопився я.

«Атож, ‒ старий вистромив руку в бік закуреної формули над нашим потайним коминком. ‒ Тут вирахуваний термін, коли Паланок переміниться з фортеці-тюрми в невинну забавку для слабіючих волостелинів, що, як діти, будуть переміткуватися нею з рук у руки».

«А я? Чи можуть числа провістити мій тюремний термін?» ‒ спитав я, спираючи і дихання, і кров.

«А тобі й рахувати нема що. В тебе планида на вухах і руках прописана».

«Як то розуміти?»

«А так. Вухо в тебе послушливе, а рука подайна. Що у вухо ввійде, то на руці зійде. Гадаєш, чому я обрав тебе своїм слушником?»

«Казками говорите».

«Казки не казки, а знаю одне: число твоє «8». Багате число, що замикає в собі два кола, як цямрину і дно криниці. Отже, колом будеш ходити цим світом. І тут також. Як сюди увійшов, так і вийдеш. Хто тебе сюди принадив, той і виведе».

«Скажете таке, мене сюди пси принадили».

«Пси то пси. Я почав був розказувати про листок священної мальви, але ряд той можна продовжити. Серед плодів усіх один священний ‒ яблуко. З-посеред наших найчесніших слуг ‒ пес. Переказують, що гуси порятували

Рим, своїм дурним гелготом дали знак про прихід напасників. А от розумні пси воювали нарівні з воїнами. Кожен магнесійський вершник мав двох помічників ‒ раба-списоносця і пса. їх, собак, пускали першими в бій, і вони вносили сум'яття в ряди вражого війська. Услід ішли раби, захищаючи хазяїна. Нерідко страх опановував ними, і вони втікали з поля стрімголов, покинувши зброю. Зате пси були з воїнами до кінця, і навіть над трупами дико гарчали, не даючи з них поглумитися. А були й такі, що, згорнувшись клубком на могилі, вмирали там від розпуки… І вдачею пси благородніші за людину. Вони нас люблять не за щось, а за те, що ми в них є. Вони ж і тобі послужили там, у криниці, чи не так?.. Кожний з нас комусь чи чомусь служить. Кожен має якесь своє означення, приявне чи приховане. Треба це вивідати у свого числа. Твоя «вісімка» позначає ще й дві монети, себто гроші, що множаться. Хтозна, може, це і є твоє поприще. Був такий Пісістрат, добрий стратег, а згодом і вмілий правитель. Але запам'ятався він не цим. Пісістрат підкликав до себе людей, що тинялися без діла на базарі, і розпитував їх про причину неробства. Якщо в когось здох віл, він позичав свого, аби той орав. Якщо хтось не мав насіння, давав своє. І люди верталися до роботи…»

Мені дуже припала до дяки ця оповідка. А рука мимохіть потяглася до пояса, де в теплому сховку спочивали дві монети, про які вже й забув.

«А чи можна вивідати в чисел, для чого я тут сиджу?»

«О, небеса! ‒ скрикнув учитель. ‒ Нарешті я дочекався від тебе першого зрілого запитання. Не «чому?», а «для чого?» І радо відповім на це: ти тут для того, щоб учитися. И зручнішого для цього місця й часу тобі годі знайти. Науки люблять тишу й непоквапливість. Скільки неуків, приміром, стали освіченими й прославленими людьми через хворобу. Гієрон, Птолемей II, Феаг, Стратон, Крітій… Будучи немічними, вони прилучилися до наук і свій дозвільний час використали для слухання вчених бесід. Аж поки самі не стали повчати й служити громаді. А ти при цьому ще й здоровий. О, як би ті мужі позаздрили тобі!»

Це звучало смішно, але справедливо. І я занурився в науки, як у води живі. Гречин навчав мене всього попасом, вибираючи саму густоту і наповнюючи тою просвітньою оливою мою голову, як лампу.

З вугликами на стіні і з прутиком на долівці ми пройшли математику й геометрію.

Уявно занурювалися в геологію землі. Пласт за пластом. Мені це потім дуже знадобилося в криничарському ділі. Від нього тоді я вдруге почув про «земне масло». Виявляється, так древні називали золото. І я згадав старого Данила-копача, що під Ардановом «сокотив земне масло». Що він мав на гадці, той смішний дідко? Мій учитель для більшої наочності щербив камінь і розтирав на долоні тюремний прах, і навіть власне тіло покликав до прикладу. Виходило, що ми з тієї ж землі і зліплені, і розмочені водою. Тому й прив'язані до неї незримою пуповиною, з неї сили беремо через плід і злак.

Дісталися ми з ним ідо небес, щоб вирахувати хід світил і їх закони, знаючи які ‒ легше вирівнювати свою земну путь і мати на щодень розуміння про дощ, сніг, вітер. Наукою їх звіряти, а не хворими кістками, як це чинять темні люди.

З подивом немалим дізнався я, що земля наша кругла, як клубок ниток, і так же пов'язана дорогами-нитками, аби колись єдиним став і поріднився між собою ввесь рід людський. А для цього кресляться мапи, ліпляться круглі «земні яблука», щоб видно було, де ходити і де плавати, і які де гори громадяться, і які просторяться ліси й пустелі, і які розверзаються моря. На перевернутій мисці Гречин вишкрябав гвіздком свою мапу і показав мені, де його сонячна Еллада, і де сніжна Московія, де владарюють німці, ляхи і шведи, і де приліпилися до моря турки, і де світиться

Свята земля; і посеред цього просторового світу мізерною крихточкою теплиться в долонях гір Мукачево з похмурим Паланком, пристанищем нашим. Я вдивлявся в зачаділе денце, як у якесь диво-свічадо, наче хотів там уздріти себе. Поки не скочила на оту цятку блоха. Тут їй було привільно. Не так, як мені.

Мудрий мій навчителю, складаючи тобі запізнілу в часі подяку за прищеплені школи, я виокремлюю головну з них ‒ школу нутряної свободи, школу бадьорості й радості духу. Бо все наше щастя ‒ у нас самих, і в цьому благодать. Там, за пліснявими кам'яними стінами, здобув я цю науку як друге похрещення. І з цим скарбом