Справа Сивого - Брати Капранови

— Ну, громадянине, хто вас підбив на цю антирадянську акцію? — якомога суворіше запитав Шпакуватий.

— Що ви, яку акцію! — затриманий втер рукою піт з лоба. — Я у школі працюю, в Чаплях. Завгоспом.

— І? — голос Клима нарешті набув низького тембру, який і має бути у слідчого.

— Директор мене попросив...

— А, то це директор підбив вас? — уточнив Клим.

— Ні! — крикнув затриманий і підскочив з ослону.

— Сядь! — гаркнув постовий.

Дядько впав на місце і затрусився ще більше.

— Отже, що вам наказав директор? — вкрадливо поцікавився Клим.

— Він попросив... Бо я все одно їхав до міста... То він сказав, щоб я купив вождів. Бо в школі нема. Невеличких таких, на стіл, — дядько спробував показати, якого розміру мали бути «вожді», але руки тремтіли так, що зрозуміти цього було неможливо. — Каже, купи вождів, які будуть, Сталіна, Кірова, наших купи. А в магазині нічого не було. Тільки ці, — він вказав пальцем на стіл.

— Ну? — Клима почав дратувати цей настрашений дядько.

— Ну й купив. А нести як? Вони важкі, вожді... любимі, — дядько жалібно глянув з-під брів. — Ну то я і вирішив зробити наче сакви, знаєте?

— Сакви?

— Сакви. Ну торби такі, на плечі і на груди. Розумієте?

— Ні, — зізнався Клим.

— Покажи товаришу слідчому, — запропонував міліціонер. — Покажи, в якому вигляді я тебе застав.

Затриманий несміливо підвівся і уточнив, показуючи на стіл.

— Можна?

Клим кивнув.

Дядько зробив крок уперед, підхопив мотузку, що була прив’язана до бюстів, і одним махом закинув її собі на плече. Наступної миті у нього на грудях захитався повішений на зашморгу товариш Сталін, а на спині — так само повішений товариш Петровський. Клим заплющив очі, щоб не бачити цього.

— Так і нести легко, і руки вільні, бо ще треба було купити паперу, ручки і все таке. Розумієте?

— Еге ж, — зареготав постовий. — І нести легко, і йти недалеко, до найближчого відділення, — і запнувся, зупинений важким поглядом Клима.

— І це ти його у такому вигляді вулицею вів? — уточнив той.

— А що? — не зрозумів боєць. — Краще було самому мотузку взяти?

— Не краще.

Дядько стояв із повішаними бюстами на плечі і переводив сповнені надії очі зі слідчого на постового.

— Знімай, — наказав Клим і посунув до себе бланк протоколу. — Стаття 54-10, антирадянська агітація і пропаганда.

Враховуючи те, що дядько не став оформлювати чистосердечне зізнання і далі скиглив, що це непорозуміння, Клим схитрував і відправив його до камери, а сам притьмом побіг до Палацу праці. Він уже добіг до самісінького перехрестя, коли побачив, що назустріч іде зовсім незнайома дівчина. Ні, це була начебто й Маруся, але й не вона. Волосся, що здебільшого ховалося за хусткою або ж було зібране у кіску на потилиці, зараз утворювало на голові чорний каптурець, а біля вух завивалося великим кільцями. Губи червоніли так, що можна було навіть подумати про те, що комсомолка Глинська вдалася до буржуазної помади. А головне — одяг. Замість старенької білої з червоними тракторцями сукенки, що чергувалася іноді з блузкою та спідницею, тепер дівочу фігуру прикрашала сіра з поясом та широким накладним комірцем сукня. І єдине, що нагадувало Климову кохану, — це звичні балетки на ногах, щоправда вибілені до сяйва за допомогою зубного порошку.

— Це ти? — здивуванню хлопця не було меж.

— А що, не подобаюся? — кокетливо повела плечем дівчина.

— Та ні, — замахав руками Клим. — Навпаки, дуже подобаєшся! — він ще раз поглядом обвів усю її постать із ніг до голови. — І нова сукня!

— На жаль, не моя, — скромно усміхнулася дівчина. — Позичила у подруги. Не йти ж на концерт у старій. Але колись...

— Колись ми купимо тобі ту з вітрини, — гарячково пообіцяв Клим.

— Ми купимо? — здивовано звела брови Маруся.

Клим кивнув.

— Я. І ти. Ми разом. Я ж уже заробляю і можу дозволити купити своїй дівчині сукню з керпеншину.

— Крепдешину, — засміялася Маруся.

— Крепдешину, — охоче погодився Клим.

Маруся обернулася навколо себе, щоб коханий ще раз оцінив її вигляд, потім простягнула долоню. Клим схопив її.

— Не так, — дівчина рішуче повернула його руку на місце і взяла супутника попід лікоть. — Отак. А коли ми, — вона подивилася хлопцеві в очі, — купимо нову сукню, ти поведеш мене на балет.

— Балет? — злякався Клим.

— Так, балет. «Міщанин з Тоскани», — вона показала пальцем на афішу. — Зараз тільки про нього і говорять.

У Клима обличчя одразу покислішало.

— Тобі треба підвищувати свій культурний рівень, — безапеляційно продовжила Маруся, вона явно зауважила реакцію супутника. — Цей спектакль у нашому театрі поставив Павло Вирський. Крім того, що це геніальний режисер, він ще й танцює там партію абата.

— Ну гаразд, — приречено зітхнув хлопець.

— Ми сьогодні саме сперечалися про нього з Дмитром Івановичем.

Клим нашорошив вуха:

— Це теж його знайомий?

— Хто, Вирський? Не знаю. Ми розглядали його творчість як зразок нового пролетарського мистецтва, яке органічно вбирає у себе найкращі риси класичної культури.

— А-а! — розчаровано потягнув хлопець.

— А Дмитро Іванович трохи слабує на речезнавство. Він вважає, що не може бути найкращих зразків, бо цінні всі. Тобто замість відбирати найкраще просто нагромаджує все, скільки влізе. А музей не гумовий. Новий корпус же ніяк не побудують. Нарком гроші пообіцяв, а не виділив — у республіки є важливіші потреби.

— Ну добре, добре, — перервав хлопець безперспективний на його думку напрямок розмови. — А з ким він зустрічається?

— Директор? Та різні люди приходять, — Маруся знизала плечима. — Із сіл буває приїздять. Навіть з найдальших. Дітей привозять до музею. А частіше він сам по селах їздить.

Клим замислився:

— По селах... Так. Ну а зібрання у вас бувають?

— Які зібрання?

— Таємні, — хлопця підштовхували думки так, що язик не встигав. — Ну тобто для своїх подільників, тобто друзів. Він їх десь збирає?

— Нікого він не збирає, — заперечливо