Справа Сивого - Брати Капранови
Чапленко усміхнувся:
— Ну, хто ж не знає Дмитра Івановича з його неперевершеними приказками!
— Скажіть, а ви з ним підтримуєте зв’язок? — Клим дивився просто в очі, щоб вловити навіть тінь брехні.
— Тобто? — не зрозумів Чапленко.
— Зустрічаєтеся, розмовляєте, виконуєте доручення?
— Про які доручення ви говорите? Для доручень є працівники музею, а я лише безробітний із заплямованою біографією.
— Але ж ви зустрічаєтеся?
— Хіба на публічних лекціях чи диспутах.
— А з Домонтовичем ви у яких стосунках? — із притиском запитав Клим.
— З Віктором? Зараз ні в яких. Він перебрався до Києва, а я тут.
Клим постукав пальцями по столику купе, зітхнув і сказав:
— Гаразд, поки що ви вільні.
— Мій колега мав на увазі, що дякує вам за цікаву розмову, — втрутився Сєдов.
— Нема за що, — дещо перелякано відповів Чапленко, сів на своє місце і знову взявся за книжку, відгороджуючись нею від дивних супутників.
Кореспондентів газети «Зоря» голова історичної секції Комісії Дніпрельстану прийняв у своєму кабінеті — невеличкому, заставленому шафами з книжками і теками та щільними шторами на вікнах, адже господар, як усі люди старого режиму, не любив яскравого сонячного світла.
— Антін Степанович Синявський, — відрекомендувався він і показав гостям на порожні стільці біля заваленого паперами столу. — Чим можу придатися радянській пресі?
Клим, якому просто перед дверима до кабінету педантичний Сєдов ще раз нагадав про помилки у розмові з сусідом по купе, зобразив на обличчі щиру посмішку:
— Товаришу Синявський! Ми з колегою готуємо статтю до дня народження академіка Яворницького.
— Чудово! — сплеснув руками господар кабінету. — І якою може бути моя участь у цій святій справі?
Клим прокашлявся:
— Ми знаємо, що ви працювали разом із товаришем Яворницьким іще до революції. Можете розповісти нам про нього?
— Про Дмитра Івановича? Залюбки! — Синявський сів за стіл і відкинувся на стільці. — Дмитро Іванович викладав історію у мене в Комерційному училищі і на його лекціях завжди був аншлаг — приходили навіть вільні слухачі. Дмитро Іванович — лектор від Бога, пробачте вже за старорежимний вираз.
Сєдов уважно вивчав обличчя господаря через пенсне й у розмову не втручався.
— Це дуже добре, — підсумував Клим. — А можете розповісти нам про друзів товариша Яворницького? Ну, з ким він зустрічався, з ким мав зв’язки?
— Мав зв’язки? — Синявський звів брови, дивуючись такому формулюванню. — Розумієте, у Катеринославі після Височайшого маніфесту 1905 року, коли дозволили українську мову, утворилося товариство «Просвіта», і ми всі через нього мали, як ви висловилися, зв’язки одне з одним.
— Можна, я буду записувати? — Клим видобув із портфеля папір.
— Авжеж! — погодився господар і простягнув йому свою ручку.
Клим умочив її у чорнильницю і вивів «Товариство Просвіта».
— А хто входив до цього товариства? — підняв він голову від аркуша.
— Хто входив? Та власне вся українська інтелігенція Катеринослава. У нас працювала літературна секція, бібліотечна і драматична. Ставили вистави, видавали альманах, лекції читали, виставки робили, хор свій був — і все це забороненою до того українською мовою.
— Пробачте, — перервав його Клим. — А ви не пригадаєте прізвища людей, які входили до організації?
— Чому ж не пригадаю? Звісно, пригадаю. Наприклад, Володимир Пічета[97], він теж викладав у мене в училищі історію, щоправда йому врешті довелося тікати до Москви. Але зараз він у Білоруському університеті, ректором. Володимир Іванович був улюбленцем катеринославської публіки. Проводжати його на вокзал зібралася така сила людей, що поліція навіть прислала наряд.
Сєдов кивнув, певно, почувши знайоме прізвище. Клим записав на аркуші «Володимир Пічета, Білоруський університет».
— А хто ще?
— Ну хто... Наприклад, Ольга Косач, сестра Лесі Українки, вона тоді працювала лікарем у Лоцманській Кам’янці, Пилип Щукін[98], до речі, соціал-демократ, його потім на каторгу відправили. Петро Єфремов, учитель, він, щоправда, приєднався пізніше, але вів велику роботу, писав статті.
Клим слухняно записував: «Леся Українка, Пилип Щукін». Згадка про Петра Єфремова, який зараз сидів у справі СВУ, примусила Клима нашорошити вуха.
— А ще?
— Та багато хто ще. Богуславський Микола[99]. Кобзар. Він потім на Кубань подався, тамтешніх кобзарів учити. Або Іван Труба[100]. Ми часто збиралися у нього вдома, знаєте його будинок на Пороховій? То майте на увазі, що Іван Михайлович його сам проектував, це справжній український модерн. Талановитий був чоловік. До речі, коли він готував до видання свою «Початкову читанку» для шкіл, деякі наші українізатори обурювалися, чому не змінить свого московського прізвища Труба на справжнє українське — Димар, — із цими словами Синявський засміявся, примруживши очі.
Климова рука вивела на папері: «Іван Труба, Порохова вулиця».
— А читанку Трубі ілюстрував наш чудовий художник Микола Погрібняк.
— Теж із Дніпропетровська? — уточнив Клим.
— Приїхав у прийми, та так і залишився. Він малював книжки для видавництва Кащенка.
— Кащенка?
— Адріана Кащенка, козацькі романи, невже не читали?
— Читав, — збрехав Клим і записав прізвище «Кащенко».
— Ну, то він тоді зробив своє видавництво і видавав, до речі, того самого Дмитра Івановича книжки, і Манжури, і Труби, і Трохима Романченка.
— Зрозуміло, — підсумував Клим. — А хто керував організацією?
— Організацією? — перепитав Синявський. — Ну, спочатку «Просвітою» керував наш викладач із семінарії Василь Олексійович Біднов[101], ми з ним працювали в архівній комісії.
— Біднов... Любов Біднова його родичка? — одразу здогадався Клим.
— Дружина. А потім Хрінникови[102] з Дорошенком.
Клим ледве встигав записувати. Він кидав полум’яні погляди на старшого товариша. Це ж треба — виявити цілу організацію, хай і дореволюційну, але ж багато хто і нині у Дніпропетровську!
— Дорошенко — це...
— Дмитро Дорошенко — нащадок гетьмана Петра Дорошенка, шановний товаришу кореспондент. Він потім був міністром у Скоропадського.
— Отак! — здивувався Клим і підкреслив прізвище Дорошенка подвійною рискою. — А Хрінников?
Синявський дивився на нього, немовби на лінивого студента.
— Молодий чоловіче, ви знаєте будинок у Катеринославі, що його звуть Українським домом? Той, де зараз Художній музей?
Клим кивнув. Хто ж не знає цього будинку.
— Так от, щоб ви знали, його збудував Володимир Хрінников, підприємець, меценат. Ет, що то були за часи! —
