Справа Сивого - Брати Капранови

— Хто? — не зрозуміла Маруся. — Літератори?

— Та які там літератори! А, і літератори теж. Націоналісти!

— Та ти що! — здивувалася Маруся. — Який же Павло націоналіст? Він на пролетарській платформі.

— Та я не про Павла, — махнув рукою Клим. — Я взагалі.

У цей момент із зали вийшов Яворницький, він про щось жваво розмовляв зі співачкою Сокіл-Рудницькою, яка вже встигла поміняти запаску з віночком на звичайну сукню. До співрозмовників підійшов молодий парубок у костюмі, він за руку привітався з Яворницьким і розцілувався з його супутницею.

Клим уважно супроводив їх очима.

— А це хто? — запитав він неголосно.

Маруся обернулася:

— Дмитро Іванович з артисткою.

— А третій?

— Третій? — поет Кононенко, який залишався поруч, почув запитання. — Брат Марії Василь Сокіл, працює в газеті.

— Він що, теж знає Яворницького?

Поет розвів руками:

— Ну звісно, їхній батько Іван Васильович з Дмитром Івановичем дружить. Та і я з Василем разом працював, місто в нас не таке вже й велике.

Клим примружив очі:

— Іван Сокіл... а це не той, що проходив по справі СВУ?

Кононенко одразу спохмурнів:

— Було таке, але син за батька не відповідає.

Клим скептично гмикнув.

— Ну я побіжу, — заквапився раптом поет і швидко почимчикував до виходу.

— Одне кодло, — пробурмотів йому вслід Клим, а вголос запитав: — Марусю, а хіба твій директор без дружини ходить на концерти?

Маруся подивилася на нього, неначе вивчаючи:

— Як бачиш.

— Тебе з собою не запрошував?

— А! To ти ревнуєш? — вирячила очі Маруся. — А я гадаю, що це за розпитування...

— Та ні, — Клим потрусив головою, неначе відганяючи зайві думки. — Просто якщо він тебе раптом кудись запросить, на концерт, виставку чи щось таке, ти йди. Я не ревную. Повір.

— Дивний ти сьогодні, — знизала плечима Маруся.

— Я нормальний. Дивно інше — все відбувається просто перед носом, а ніхто не помічає.

— Що відбувається? — не зрозуміла дівчина. — Що не помічає?

— Та так, нічого, — Клим поправив сорочку, що вибилася з-під поясу, і взяв Марусю попід руку. — Ходім, погуляємо.

Климова голова просто гуділа від надлишку відомостей, справа Яворницького обростала такою кількістю ниточок, що сплести їх поміж собою було над людські сили. І хоч товариш Краукліс закликав звертатися до нього у разі потреби, хлопець розумів, що це — зовсім не найкращий вихід. Адже начальство настільки зайняте, що встигає хіба карати і відзначати, — на тонкощі, а тим більше поради, у нього не знайдеться часу. І оскільки відзначати практиканта Шпакуватого поки нема за що, краще не провокувати покарання і зайвий раз в очі не лізти.

Тому довелося, хоч і з душевним скрипом, звертатися по допомогу до Сєдова — старорежимного, однак досвідченого слідчого.

— Товаришу Сєдов...

— Господи, Климе, дозвольте нагадати, що я волію чути звертання по батькові. Ну який я вам товариш, прости Господи?

— Добре, Веніаміне Купріяновичу, мені потрібна ваша допомога.

— Нарешті! Я давно чекав на це, — Сєдов потер свої сухі долоні одну об одну так, що, здавалося, зараз здобуде вогонь. — Що там?

Клим відкрив рота і зрозумів, що не може отак зразу описати проблему — якби міг, то, мабуть, сам знайшов би рішення.

— Розумієтеся тут начебто, виходить, що... одним словом...

— Заплуталися? — задоволеним голосом запитав старий.

— Так, — видихнув Клим.

— Не ви перший, не ви останній. Показуйте.

Клим поклав на стіл портфель і видобув з нього вже досить грубу теку з написом «Яворницький».

— Це що? — запитав Сєдов.

— Справа, — дещо розгубився Клим.

— Ви все-таки носите її з собою? — голос старого став ще сухішим, ніж завжди. — Я ж вас попереджав, що це неприпустимо. Це порушення всіх норм і правил! Це небезпечно врешті-решт!

Климові чомусь згадався професор Динник, який так само суворо вичитував йому за слабкі знання теоретичної механіки, і він мимоволі посміхнувся.

— Чому ви радієте? Порядок має бути перш за все.

— Давайте до справи, — перервав проповідь старого Клим і видобув із теки свої записи. — Я тут навів деякі довідки про людей, яких згадував Синявський, той, що з Комісії Дніпрельстану.

— Ну і? — Сєдов, відчувши живу справу, одразу припинив своє бурчання.

— Значить, дивіться. Із тих людей, що входили у катеринославську націоналістичну організацію «Просвіта» Андріан Кащенко помер, Пилип Щукін помер, Яків Новицький помер.

— Якщо вони померли, значить, нема про що говорити.

— Ваша правда. Ну а ті, хто нині під слідством чи сидять. Кобзар Богуславський, Стасюк.

— Арештували-таки голубчика? — звів брови Сєдов. — Ми з вами, здається, вже говорили про Стасюка. Він у Центральній Раді продовольством завідував.

Клим здивовано гмикнув.

— Правильно.

А Сєдов повчально підняв пальця вгору.

— Але тим, хто сидить за однією справою, друга не завадить.

— Ну а як бути, наприклад, із Дорошенком? Він був міністром закордонних справ у Скоропадського. Але ж це, як і у Стасюка, було потім. Після того.

— Після чого?

— Після їхньої «Просвіти».

— Ну то й що?

— А як зв’язати те, що було після, з тим, що було до, і тим, що тепер?

Сєдов розтягнув сухі губи, позначаючи посмішку:

— От у цьому, власне, і полягає робота слідчого. Щоб ув’язати все між собою.

— І як це зробити?

— А зробити це можна, якщо правильно поставити запитання. Скажімо, ви знаєте, де цей Дорошенко був до війни, після війни. А знаєте, де він зараз?

— Начебто за кордоном, в еміграції.

— От. А чи має він зараз зв’язок із Сивим? Тобто з Еварніцким?

— Не знаю, — знизав плечима Клим.

— А якщо має і керує звідти?

— Ви думаєте?

— Юначе, емігранти — одні з найнебезпечніших людей саме тому, що ми їх не можемо заарештувати.

— Ага! — Клим почав розуміти логіку. — Значить, Дорошенко з еміграції може керувати організацією тут, правильно?

— Правильно. І, до речі, наш свідок Синявський цілком імовірно до неї входить. Знаю я цих націоналістів, їм все одно, яка влада в Петербурзі, вони завжди гнуть своє.

— Точно! — зрадів Клим.

Сєдов підсів до його стола та поправив пенсне на носі, щоб краще бачити.

—