Справа Сивого - Брати Капранови
— Хто? — не зрозуміла Маруся. — Літератори?
— Та які там літератори! А, і літератори теж. Націоналісти!
— Та ти що! — здивувалася Маруся. — Який же Павло націоналіст? Він на пролетарській платформі.
— Та я не про Павла, — махнув рукою Клим. — Я взагалі.
У цей момент із зали вийшов Яворницький, він про щось жваво розмовляв зі співачкою Сокіл-Рудницькою, яка вже встигла поміняти запаску з віночком на звичайну сукню. До співрозмовників підійшов молодий парубок у костюмі, він за руку привітався з Яворницьким і розцілувався з його супутницею.
Клим уважно супроводив їх очима.
— А це хто? — запитав він неголосно.
Маруся обернулася:
— Дмитро Іванович з артисткою.
— А третій?
— Третій? — поет Кононенко, який залишався поруч, почув запитання. — Брат Марії Василь Сокіл, працює в газеті.
— Він що, теж знає Яворницького?
Поет розвів руками:
— Ну звісно, їхній батько Іван Васильович з Дмитром Івановичем дружить. Та і я з Василем разом працював, місто в нас не таке вже й велике.
Клим примружив очі:
— Іван Сокіл... а це не той, що проходив по справі СВУ?
Кононенко одразу спохмурнів:
— Було таке, але син за батька не відповідає.
Клим скептично гмикнув.
— Ну я побіжу, — заквапився раптом поет і швидко почимчикував до виходу.
— Одне кодло, — пробурмотів йому вслід Клим, а вголос запитав: — Марусю, а хіба твій директор без дружини ходить на концерти?
Маруся подивилася на нього, неначе вивчаючи:
— Як бачиш.
— Тебе з собою не запрошував?
— А! To ти ревнуєш? — вирячила очі Маруся. — А я гадаю, що це за розпитування...
— Та ні, — Клим потрусив головою, неначе відганяючи зайві думки. — Просто якщо він тебе раптом кудись запросить, на концерт, виставку чи щось таке, ти йди. Я не ревную. Повір.
— Дивний ти сьогодні, — знизала плечима Маруся.
— Я нормальний. Дивно інше — все відбувається просто перед носом, а ніхто не помічає.
— Що відбувається? — не зрозуміла дівчина. — Що не помічає?
— Та так, нічого, — Клим поправив сорочку, що вибилася з-під поясу, і взяв Марусю попід руку. — Ходім, погуляємо.
Климова голова просто гуділа від надлишку відомостей, справа Яворницького обростала такою кількістю ниточок, що сплести їх поміж собою було над людські сили. І хоч товариш Краукліс закликав звертатися до нього у разі потреби, хлопець розумів, що це — зовсім не найкращий вихід. Адже начальство настільки зайняте, що встигає хіба карати і відзначати, — на тонкощі, а тим більше поради, у нього не знайдеться часу. І оскільки відзначати практиканта Шпакуватого поки нема за що, краще не провокувати покарання і зайвий раз в очі не лізти.
Тому довелося, хоч і з душевним скрипом, звертатися по допомогу до Сєдова — старорежимного, однак досвідченого слідчого.
— Товаришу Сєдов...
— Господи, Климе, дозвольте нагадати, що я волію чути звертання по батькові. Ну який я вам товариш, прости Господи?
— Добре, Веніаміне Купріяновичу, мені потрібна ваша допомога.
— Нарешті! Я давно чекав на це, — Сєдов потер свої сухі долоні одну об одну так, що, здавалося, зараз здобуде вогонь. — Що там?
Клим відкрив рота і зрозумів, що не може отак зразу описати проблему — якби міг, то, мабуть, сам знайшов би рішення.
— Розумієтеся тут начебто, виходить, що... одним словом...
— Заплуталися? — задоволеним голосом запитав старий.
— Так, — видихнув Клим.
— Не ви перший, не ви останній. Показуйте.
Клим поклав на стіл портфель і видобув з нього вже досить грубу теку з написом «Яворницький».
— Це що? — запитав Сєдов.
— Справа, — дещо розгубився Клим.
— Ви все-таки носите її з собою? — голос старого став ще сухішим, ніж завжди. — Я ж вас попереджав, що це неприпустимо. Це порушення всіх норм і правил! Це небезпечно врешті-решт!
Климові чомусь згадався професор Динник, який так само суворо вичитував йому за слабкі знання теоретичної механіки, і він мимоволі посміхнувся.
— Чому ви радієте? Порядок має бути перш за все.
— Давайте до справи, — перервав проповідь старого Клим і видобув із теки свої записи. — Я тут навів деякі довідки про людей, яких згадував Синявський, той, що з Комісії Дніпрельстану.
— Ну і? — Сєдов, відчувши живу справу, одразу припинив своє бурчання.
— Значить, дивіться. Із тих людей, що входили у катеринославську націоналістичну організацію «Просвіта» Андріан Кащенко помер, Пилип Щукін помер, Яків Новицький помер.
— Якщо вони померли, значить, нема про що говорити.
— Ваша правда. Ну а ті, хто нині під слідством чи сидять. Кобзар Богуславський, Стасюк.
— Арештували-таки голубчика? — звів брови Сєдов. — Ми з вами, здається, вже говорили про Стасюка. Він у Центральній Раді продовольством завідував.
Клим здивовано гмикнув.
— Правильно.
А Сєдов повчально підняв пальця вгору.
— Але тим, хто сидить за однією справою, друга не завадить.
— Ну а як бути, наприклад, із Дорошенком? Він був міністром закордонних справ у Скоропадського. Але ж це, як і у Стасюка, було потім. Після того.
— Після чого?
— Після їхньої «Просвіти».
— Ну то й що?
— А як зв’язати те, що було після, з тим, що було до, і тим, що тепер?
Сєдов розтягнув сухі губи, позначаючи посмішку:
— От у цьому, власне, і полягає робота слідчого. Щоб ув’язати все між собою.
— І як це зробити?
— А зробити це можна, якщо правильно поставити запитання. Скажімо, ви знаєте, де цей Дорошенко був до війни, після війни. А знаєте, де він зараз?
— Начебто за кордоном, в еміграції.
— От. А чи має він зараз зв’язок із Сивим? Тобто з Еварніцким?
— Не знаю, — знизав плечима Клим.
— А якщо має і керує звідти?
— Ви думаєте?
— Юначе, емігранти — одні з найнебезпечніших людей саме тому, що ми їх не можемо заарештувати.
— Ага! — Клим почав розуміти логіку. — Значить, Дорошенко з еміграції може керувати організацією тут, правильно?
— Правильно. І, до речі, наш свідок Синявський цілком імовірно до неї входить. Знаю я цих націоналістів, їм все одно, яка влада в Петербурзі, вони завжди гнуть своє.
— Точно! — зрадів Клим.
Сєдов підсів до його стола та поправив пенсне на носі, щоб краще бачити.
—