Справа Сивого - Брати Капранови

— Ну а для чого тоді йому тайник у Біблії?

— А ти звідки знаєш? — стрепенулася дівчина.

— Знаю! — Клим зробив загадкове обличчя.

— У тій Біблії Олімпій Андрійович, наш касир, носить зарплату з банку. Щоб ніхто не здогадався, що там гроші.

Хлопець аж руками сплеснув від дівочої наївності.

— І що ти думаєш, що твій директор спеціально для цього такий хитромудрий тайник зробив? А чому саме в Біблії? Щоб ваш касир у наш революційний час із Біблією по вулицях ходив?

— Я теж його спитала, чому в Біблії, — дівчина обернулася до супутника.

— От бачиш.

— А Дмитро Іванович сказав, що зробив цей тайник, коли їздив у Соловецький монастир, де сидів Калнишевський, той, який останній запорізький кошовий. А знаєш, для чого? — вона хитро зіщулилася. — Горілку ховати. Він пригощав нею монахів, щоб вони до архівів його пускали.

Попри перший дзвоник, що вже пролунав, сигналізуючи про необхідність поквапитися, Клим не міг відмовити собі у задоволенні випити зельтерської у буфеті. Маруся відмовилася — вона боялася поставити пляму на чужу сукню. Але третій дзвоник застав закоханих уже у залі, коли вони вмощувалися у передостанньому ряду.

— Це хіба театр? — обурювався ззаду чоловічий явно сп’янілий голос. — От колись у нас був театр Деркача, ото театр! Його аж з Уралу отаман до себе запрошував!

— Та ти звідки знаєш? — скептично перепитувала супутниця.

— Як це звідки? Сам бачив! Щоб ти знала, йому за «Наталку Полтавку» сам цар перстня подарував!

Почувши про царя, Клим обернувся, виглядаючи, хто це сказав, але світло у залі вже почало гаснути.

— Цить ти! До гріха доведеш! — зашипів жіночий голос.

— Минулися тії роки, що розпирали пироги боки, — зітхнув хтось з іншого боку.

Клим зиркнув і туди, але знову нічого не побачив.

— Чого ти? — Маруся виструнчилася у кріслі, намагаючись побачити сцену понад голови передніх рядів.

— Провокатори, — пробурмотів Клим.

— Добрий вечір, шановні товариші, ми починаємо святковий концерт.

Ведуча стояла біля мікрофону, вдягнута у крепдешинову сукню — точно таку, що про неї мріяла Маруся. За кожним рухом тканина бралася легкими брижами, неначе дніпрова вода, і так само глянсовито блищала у світлі прожекторів. Маруся зітхнула. Клим підбадьорливо стиснув її руку.

— Залишимо у темному минулому старорежимні ліри та кобзи! — оксамитовим голосом оголосила ведуча. — Кудесник-баян — от справжній виховник мас! — вона ще мить почекала, поки вляжеться останній шурхіт, який завжди супроводжує початок концерту. — Перед вами виступає Перший український камерний ансамбль баяністів імені Комсомолу під керівництвом Андрія Штогаренка[107]!

Поки хлопці з баянами розсаджувалися по стільцях, Маруся прошепотіла Климові:

— Цей Штогаренко вчився у нашому училищі, там мамина подруга викладала, казала, що дуже талановитий.

Баяни заспівали протяжно і раптом перейшли на бадьорий та іскристий марш. Музики азартно притопували ногами, зал і собі почав бити в долоні.

— І справді баян — це тобі не кобза, — захоплено мовив Клим, нахилившись до Марусі.

Після подорожі до Петриківки ця теза звучала вже не так переконливо. Дівчина навіть набрала повітря, щоб заперечити, але стрималася й лише мовчки кивнула головою.

До другого відділення ведуча перевдяглася у нову сукню, викликавши хвилю шепотіння серед глядачок.

— А зараз на сцену вийдуть солісти Харківського театру опери та балету Іван Паторжинський[108] та Марія Сокіл-Рудницька[109]!

Почувши ці прізвища, зал у єдиному пориві схопився та почав несамовито плескати, влаштувавши справжню овацію, — глядачі явно дуже добре знали ці імена. З-поза лаштунків, навіть не дочекавшись завершення оголошення свого номеру, вийшли співаки — він у шароварах та вишиванці, вона у запасці з віночком на голові.

— А ти казала, що шаровари зараз не носять, — зауважив Клим, намагаючись перекрити овацію.

— Так то ж опера! — знизала плечима Маруся.

— Дякуємо, товариші, дякуємо, — грудним басом промовив Паторжинський. — Але ми ще нічого не заспівали.

У залі засміялися, оплески згасли. Дочекавшись, поки затихне останній звук, ведуча сердито сказала:

— У виконанні артистів прозвучить дует Одарки та Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», — і гордовито залишила сцену.

Оркестр почав було вступ, але несподівано Сокіл-Рудницька підняла руку, закликаючи почекати.

— Шановне товариство! — вона зробила кілька кроків уперед. — Перед тим, як потішити вас українською оперою, ми би хотіли вклонитися і подякувати нашій вчительці, хрещеній матері всієї дніпропетровської школи вокалу Зинаїді Никифорівні Малютіній[110]!

Вона першою почала аплодувати, до неї одразу приєднався Паторжинський, і глядачі охоче підхопили. Під шум оплесків із першого ряду підвелася чорнява скромно одягнута жінка і вдячно вклонилася спочатку сцені, а потім і залі. Поруч, шалено аплодуючи, підвелися найбільш захоплені прихильники опери, серед яких Клим раптом упізнав Яворницького.

— Марусю, диви, оно твій директор!

— Точно, Дмитро Іванович.

— А ти казала, що він нікуди не ходить, — зауважив Клим.

— Я казала, що у музеї нема зібрань, — виправила Маруся.

— Еге, — замислено кивнув він.

Поки співали Одарка і Карась, а потім під час усієї другої половини концерту, Клим уже не міг слухати музику. І лише коли після концерту до них підійшов якийсь Марусин знайомий та почав запально розповідати про організацію єдиної Спілки письменників, яка повинна об’єднати всіх радянських літераторів, він отямився.

— Пробачте, вас як звати? — запитав він у молодика, що просторікував про творчі спілки.

— Це — Павло Кононенко[111], поет, — відрекомендувала Маруся.

— Поет, — замислено повторив Клим. — А скажіть мені, товаришу поет, навіщо вам потрібні творчі організації, про які ви оце торочите?

— Як це, навіщо? — не зрозумів той. — Творчі організації об’єднують літераторів у групи. Але час групівщини минув, тому тепер буде єдина на всіх спілка...

— Ну добре, — сказав Клим. — Єдина, але що ви там будете робити?

— А хіба не знаєте? — посміхнувся поет. — Журнали. Диспути. Вечори. Творче життя. Ви знаєте, скільки людей у нас приходить на диспути?

— Знаю, — Клим несподівано потягнув Марусю в бік і зашипів їй на вухо: — Я зрозумів! Вони не збираються у нього. Вони ходять по таких от концертах, диспутах і