Буллет-парк - Джон Чівер
І раптом посеред оповіді вдарив грім. О цій порі, в кінці зими, грому звичайно не буває, і я подумав, що це літак перевищив звуковий бар'єр. Але коли загриміло вдруге, довго, розгонисто, то сумніву вже не було, що це грім.
— Прокляття! — зойкнула вона.
— Що з вами?
— Я боюся грози. Я знаю, що це безглуздо, але мені від цього не легше. Коли працювала у Мейсі й жила сама, то під час грози ховалася в комірку. Я дуже мучилась і пішла до психіатра. Він сказав, що я надто егоцентрична. Нібито вважаю, що грім гримить саме для того, щоб мене знищити. Може, лікар і мав рацію, але я й після того тремчу, коли почую грім.
Марієтта й насправді тремтіла. Я обійняв її, і перш ніж минув грім, ми стали коханцями.
— Як це приємно,— сказала вона.— Дуже добре. Просто чудово.
— Мені теж не було ніколи так добре,— сказав я.— Давай одружимось.
Через півтора місяці ми повінчались в бленвільській церкві. Марієтта була в сірому костюмі, і на вилозі її жакета висіла біла нитка. (Звідки тільки беруться ці нитки? І пізніш, коли ми мандрували по Європі, я час від часу помічав їх у неї). Після весілля полетіли в Кюрасао і два тижні прожили на узбережжі затоки св. Марти. Це було чудово, і коли повернулися в Бленвіль, я гадав, що досяг усього, чого я хотів. Коли закінчив перекладати Монтале та поїхав з ним у Нью-Йорк, то дізнався, що його вже хтось переклав, але все ж це не вивело мене з рівноваги. Та, здавалося, ніщо вже й не виведе. Я сам не знаю, коли закінчився наш медовий місяць... Може, якось уночі, в Бленвілі. Одинадцята година. Мацаю постіль і не знаходжу Марієтти. На кухні горить світло. На газоні лежить яскравий чотирикутник вікна. Чи вона не захворіла? Я, не одягаючись, іду на кухню. Там посеред кімнати стоїть Марієтта, на ній теж, крім вінчальної каблучки, нічого нема. Зламаною виделкою вона дістає з консервної банки лосося і їсть. Коли я обійняв її, вона мене відштовхнула і сердито закричала: «Чи не бачиш, що я їм!» Від лосося пахло свіжим, бадьорим запахом моря — так і хотілося кинутися й поплавати! Я знову торкнувся її, і вона розкричалась: «Залиш мене! Залиш мене одну! І поїсти не даси, усе чіпляєшся!» З тієї ночі вона все частіше бувала в поганому настрої, і я спав сам. Поганий настрій налітав на неї моментально, і так само швидко, наче вітер, минав. Мені інколи навіть здавалось, що він і справді наринав під впливом вітрів. Весна з її зефірами і взагалі гарна погода викликала, здавалось, барометричний неспокій у її організмі й провокувала найгірші напади незадоволення. Буревії, грози, хуртовини, навпаки, робили її лагідною. Отож восени, коли бурі з дівочими назвами сікли по Бермудах і рухались через Хаттерс на північний схід, Марієтта була ніжна, покірна та ласкава. Коли через сніговії припинявся залізничний рух, вона ставала ангелом, а якось, оскільки хуртовина була надто сильна, навіть сказала, що кохає мене. Кохання для неї було, певно, місцем, де можна сховатися від світових катаклізмів. Ніколи не забуду, яка вона ніжна була, коли відмінили золотий стандарт, а коли застрелили короля Парфії під час молитви в церкві — її пристрасть була безмежна. Коли ж нас єднали тільки стеля та деякі меблі, я був тоді для неї бридким страховиськом; але щойно загримить грім, або ніж убивці збавить комусь віку, або десь, у якійсь країні, станеться переворот, чи землетрус зітре з лиця землі якесь місто — Марієтта відразу ж стає моєю радістю, моїм коханим дитятком.
Психіатр, такий як Шітц, міг би сказати, що цього й треба було сподіватися. Але це неправда. Моє горе в тому, що я розглядав кохання як якийсь п'янкий настій ностальгії, вияв таємничих сил пам'яті, що не піддаються кібернетичному аналізові. Ми не закохуємось, казав я сам собі, а тільки повертаємось до кохання, отож і я закохався в спогад, у білу нитку й грозу. Так, моє кохання являло собою обривок білої нитки — і все!
Отже, коли я спав один, а це траплялося тепер дуже часто, то мене обсідали мрії юнака, солдата чи арештанта. Щоб не думати про свої фізичні потреби й позбутися безсоння, я призвичаївся щоночі вимріювати собі все нових і нових дівчат. Я чудово розумію, яка прірва відділяє реальність міцних, аж до поту, недільних обіймів під час грози від отих хирлявих мрій, але, засудженому на самотнє ув'язнення, мені не залишалося чогось іншого, крім спогадів і уявлень. Спочатку я уявив, що сплю з дівчиною, яку знав ще в Ашбернемі. Я пригадував до найдрібніших деталей її темно-русяве волосся і, здавалось, відчував, як її голе тіло торкається мого. Щоночі я пригадував тих дівчат, про яких колись мріяв. Щоночі іони з'являлися мені по одній. Спочатку я викликав їх зусиллям волі, а потім вони приходили вже самі. Як і всі одинаки, я закохувався, звичайно, безнадійно, у всіх дівчат, що їхні портрети були на обкладинках журналів або рекламах поясів до панчіх. Я не став збирати ці портрети і носити їх у бумажнику, але досить було мені закохатися в одну з них, як уночі вона вже приходила до мене. Отже, оточений жінками, про яких я щось пам'ятав, і жінками, портрети яких десь бачив, я раптом відкрив ще й третю групу розрадниць, породжених десь у закутках моєї свідомості — це були жінки, яких я ніколи не бачив. Якось уночі я прокинувся і знайшов біля себе китайку з малесенькими грудьми й пишними стегнами. Згодом її змінила жвава негритянка, а ще пізніше прийшла дуже приваблива, але товста жінка з рудим волоссям. А я ж ніколи не закохувався в товстух. Та всі вони приходили потішити мене, через них я не міг спати, а коли засинав, то прокидався, не маючи й
